- Розділ 6 -

Я прокидаюся від того, що хтось б’є з усієї сили мене по щоках. Я розплющую очі, відчуваючи, як усе тіло ниє від втоми і болю. Перед очами все пливе.

• Прокинулася! – кричить хтось, але через втому не можу розібрати, хто це. Кліпаю декілька секунд і бачу перед собою обличчя Діна. – Ти як?
• У нормі. – брешу, тихим і хриплим голосом. – А що трапилося?
• Ти мене врятувала. – посміхається він, показуючи на груди. – І дякую тобі за це.
• Точно! Як ти? Промінь..
• Мія мені розповіла. Все добре, не хвилюйся. Але ти використала забагато магії. У тебе був магічний парадокс.
• Магічний парадокс?
• Так, це означає, що ти повністю виснажила магією себе.

Я здивовано дивлюся на нього. На сходах чулися кроки. Повернувши голову, я бачу, що це Мія.

• Серафима! – вигукує вона і кидається до мене. – Ти як? Дін казав, що це небезпечно.
• Ще й як. – підтверджує він.
• Але ти ж себе піддав цій небезпеці.
• Це зовсім різні речі. Є різні види парадокса. В моєму випадку був захисний. Тобто я викликав стіну для захисту. Він виснажує, але не смертельний. А у тебе був медичний. Він, якщо триває півгодини убиває.
• Справді?
• Так. Це було написано в книзі, яку ти взяла. У вступі.
• Але я його прочитала, там нічого не було.
• Ти його повністю прочитала?
• Ні, це ж просто вступ.
• Вступ іноді дуже важливий. Якби ти повністю його прочитала, то зрозуміла б.

Я опускаю погляд. І справді треба було прочитати. Але всередині почав закипати гнів.

• А що я повинна була дозволити тобі померти!? – крикнула я не в силах, стримати гнів.

Друзі перезирнулися і важко зітхнули. Декілька хвилин була мовчанка, але її перервала Мія.

• Звісно ні. Але.. – вона замовкає не знаючи, що далі сказати і вона благально дивиться на Діна.
• Але можна було знайти інший шлях.
• Інший шлях!? – вигукую не в силах стриматися і на очі накочуються сльози. – Ти буквально помирав і я повинна була шукати інший шлях!? Ще б декілька хвилин і ти б помер би.

Друзі перезираються і в їхніх очах видно розуміння, того що я права. Раптом я дещо згадала.

• Діне, зірки і місяць ж тепер тьмяні.

Він опускає погляд. І що тепер буде? Що робити?

• А що буде тепер, коли вони стали тьмяними?

Він лише киває на вікно. Там вже день. Спочатку я не розумію, але він показує годинник.  Дванадцята ночі.

• Чому? Як?
• Зірки і місяць стали, настільки тьмяними, що майже згасли, і через це настав вічний день.

О, боже.

Дін виглядає винуватим. Гнів поступово відступає. Я поклала руку йому на плече.

• Ти зробив усе, що міг. Ти не винний.
• Дякую, але все одно. Я повинен був зробити більше.
• Ні. Тоді б ти помер. – кажу впевнено на нього дивлячись. – Головне, що ти живий. Ти міг загинути.
• Але..
• Не сперечайся.

Він опускає погляд і тут ми чуємо знадвору знайомий голос від якого кров у венах стигне:

• Діне Дорковію Петрове, ти де чорт візьми?

Мама Діна.

Він швидко вийшов і спустився. Ми дивимося через вікно і слухаємо.

• Я тут. – каже він підходячи до мами.
• Ти пропустив момент?
• Ні, я вийшов, і вистрелив, але на небі з’явився хрест і підпис. Його підпис.
• Не вигадуй. Він зник понад століття тому.
• Але його підпис справді був, і він на мене напав.
• А хто тебе врятував тоді?
• Не знаю, я прокинувся уже здоровим. – каже він настільки впевнено, що якби я не знала правди повірила б. Його мати схоже не вірить жодному його слову.
• Не шукай собі виправдання. Ти пропустив свій час, і через це настав вічний день. – каже вона і дає ляпас. А потім відштовхує його і він вдаряється об дерево, від чого будиночок трясеться. Ми ахаємо від такого ставлення.

Одне діло давати ляпас сину, і інше відштовхувати його з усією силою.

Потім вона підходить до нього, і бачачи, що в нього розбита губа просто сміється кажучи:

• Наскільки ж ти нікчемний. Більше ти не наш син. – А потім б’є його у живіт і йде.

Коли вона зникає в будинку, ми вибігаємо з будиночка і спускаємося до нього. Він сидів на колінах, а біля нього була калюжа крові. Він кашляв, з його рота вилітає кров.

• Діне, ти як? – запитую, присідаючи біля нього.
• Нормально. – каже він, поклавши руку на груди і заплющивши очі. Знак на чолі почав сяяти. Він намагається себе зцілити. Через декілька секунд його дихання вирівнялося. Він встав, але в його очах був сум. - Вибачте, мама взяла у мене ключ від будиночка і поклала в залізний мішечок, через що ваші копії зникли, а двері закрилися на замок.
• Нічого, ти не винен. – кажу, хоча, чесно кажучи, легше від цього не становиться. У нас немає грошей і місця для переховування.
• І що тепер робити? – питає Мія. – У нас немає їжі, немає води, немає будиночку, де ми можемо ховатися.