Серафим

            (Ця історія трапилася зі мною у роки мого студентства)

    Ще у дитинстві, під час недільної служби в церкві, бабуся постійно спам’ятовувала мене: « Не крути головою на всі боки». Та як було не крутити, коли так гарно розписаний усередині храм Божий, цікаво і трохи незрозуміло дев’ятирічній дівчинці. Ось Іван Хреститель тримає на тарелі власну голову,  а там архистратиг Михаїл  у військових обладунках  із вогняним мечем у руках дивиться пильно згори, на іншій стіні кається, плачучи, Марія Магдалина,  а  біля неї, чомусь, лежить людський череп. Усе це дуже дивувало, цікавило і вабило дитячий  погляд.

     Отака допитливість, намертво вплетена в єство, супроводжуватиме  мене, напевне, до останнього подиху, нагадуючи, що всередині я завжди залишатимуся малим, цікавим до усього незвіданого, дівчам. На добре це чи на зле – покаже життя. Але одного разу цікавість мою задовольнили дуже дивним чином. Як саме? Про це й хочу розповісти.

     Навчаючись в університеті, ми з подругами час од часу відвідували церкву, особливо ретельно –перед сесією. І ось, одного разу, помолившись і присівши на лавку, я милувалася розписами на стінах храму. Мій погляд зупинився на зображенні ангела, який мав за спиною аж три пари крил. Я запитала подругу, що сиділа поряд:

–Хто це?

–Серафим, – відповіла  вона.

–А навіщо йому стільки крил?

–Серафими дуже красиві, – пояснила подруга, -- на  стільки, що людина, побачивши таку вроду, помре. Тож одна з трьох пар крил служить для того, щоб закривати обличчя серафима.

Повертаючись до гуртожитку, я все думала, і ніяк не могла збагнути: «Як можна померти, побачивши вроду, якою б вона не була?»

   Мій розум не міг збагнути цього так само, як те, що Всесвіт безмежний, що Бог був завжди і завжди буде. Та мучило мене це питання рівно доти, доки я не переступила поріг галасливого гуртожитку. А тоді: мережа поверхів, стоси конспектів, швидкий перекус на тих таки конспектах, сміх подружок, приємна втома з усвідомленням того, що до пар на завтра  готова,  перша  тридцять на годиннику, подушка і забуття.

    І ось у тому сні-забутті (бо міцніше за сон студента хіба що сон немовляти) прийшла до мене відповідь на запитання, яке виникло після нещодавньої молитви в церкві.

    Сниться, ніби йду до свого навчального корпусу і бачу, що перед ним хтось стоїть. І тут цей «хтось» несподівано обернувся і глянув мені у вічі…

  Я застигла…На мене дивився серафим! Він не мав ані крил, ані риз , але його чоловіче обличчя було наділене ніжними, ледь жіночними, ідеально правильними рисами. Лик його не світився, як, бува, показують у фільмах, але сяяв з середини цнотою, чистотою і вражав абсолютною відсутністю будь-яких тіней. Він випромінював велич без жодного натяку на зверхність чи пиху.

   Мене переповнили емоції. Мозок мій виявився неготовим сприйняти це надприродне видовище. Особливо важко було  осягнути розумом ідеальну симетрію рис обличчя серафима. Адже, як відомо, права і ліва частини тіла людини трохи різняться між собою. А тут усе було ідентичне в своїй досконалості. Свідомість моя перестала сприймати те, що бачили очі, і у цій панічній внутрішній суперечці мого розуму з побаченим я, в прямому розумінні цього слова, забула, як дихати. Відчула, що помираю, задихаюся від споглянутого. Та, що цікаво, смерть не лякала мене. Я лише хотіла до останньої миті дивитися на цю дивовижну красу. Те ж саме, мабуть, відчуває метелик, що летить на полум’я і згоряє у ньому.

    Аж раптом звідусіль пролунав величний, гучний, як грім, але, водночас, рівний і м’який голос: «Це лише десята частина його вроди».

    Почувши це я прокинулася. Годі й казати, що то було за пробудження. Та з-поміж усіх емоцій, що вирували всередині, перемагало відчуття дива. Адже я запитала і отримала таку вичерпну відповідь. Не знаю, правда, від кого: чи від вищих сил, а чи від власної уяви, підсвідомості. Але одне  тепер я знаю точно – є те, що ми не можемо осягнути своїм розумом, та це не означає, що такого не існує.