4

4

- Мамо, тобі погано? - звернувся парубок до жінки, яка сиділа в уріслі та постійно кашляла, задихаючись.

- Кх... Кх...кх... Кх... - це була Теодора, яка наманалася щось сказати, але не могла. - Кх... В мене... Кх... Серце болить... Кх...

- Я викличу швидку! Алло? Погано зі серцем. Задизається. Жінка... Сорок шість років. Адреса... Чекаю. - хлопець поклав мобільний до кишені. - Мамо, почекай трохи.

- Серафиме, кх... янголе... кх...мій...кх... Кх... Я... Кх... Люблю... Кх...

- Мамо, я знаю. Помовчи. Будь ласка.

- Вибач... Кх... Що... Кх... Я... Кх... Тебе... Кх... Наказувала... Кх... Вибач... Кх... За... Кх... Погане... Кх... Що... Кх... Я... Кх... Тобі... Кх... Зробила... Кх...

- Я на те заслужив, бо не слухався. Забудь.

- Я не гн можу забути... Кх... Воно мене... Кх... Переслідує...

Жінка різко підвелася до хлопця, щоб обійняти його, але тут же впала мертвою...

- Мамо... Не вмирай! Я тебе люблю! Мамо! - Серафим наклонився над тілом матері, яке вже охопило спазми та обійняв його.

На губах жінки виступила піна.

- Ні! Живи! - щосили крикнув Серафим, - і від цього потужного крику вилетіло скло в усіх квартирах багатоповерхового будинку.

Жінка почала дихати. Вона подивилася на свого сина та побачила прозорі крила у нього за спиною.

- Сину, ти - янгол. - прошепотіла Теодора.

Сирафим дивився на свою матір, а потім кинув оком на відображення у дзеркалі шафи: там у нього були прозорі крила, які поступово розчинилися у просторі.

- Ти мене врятував. Повернув до життя. Дякую. Мій янголе.

- Мамо, головне, що ти жива.

Незабаром приїхала швидка.

- Неправдивий виклик. - після огляду прокоментував лікар.

- Ні, мені було погано. Я задихалася... І втратила свідомість. А потім прийшла до тями... - наполягала Теодора.

Лікар ще раз прослухав легені та ретельніше оглянув жінку.

- Виходить, що вам пощастило повернутися у цей світ. Поїдемо у лікарню, треба провести реабілітаційні заходи, бо у вас набряк легенів. - повідомив лікар.

- А можна з нами поїде мій син?

- Так. Звісно. Одному супроводжуючому можна в одну карету швидкої.

Лікарі, медбрати та Теодора зі Серафимом поїхали на швидкій у ту лікарню, при якій був пологовий будинок, де народився Серафим.

- Ти тут народився. - нагадала Теодора синові.

- Я знаю, мамо, ти постійно про це повторюєш.

У цей час мимо лікарні проїджали Федокія зі Зоряною у своєму авто.

- Доню, ти тут народилася. - промовила Федокія.

- Ти про це вже розказувала. І не раз, мамо. - зреагувала Зоряна на почуте.

Вони їхали, а назустріч їм, наближаючись до місця розвороту, під'їжджала швидка, у якій було відкрите вікно з боку. У це вікно дивився Серафим.

Зоряна раптово подивилася у це вікно.

Серафим та Зоряна зустрілися поглядами, відчувши один одного.

- Мамо... я... - хотіла щось сказати дівчина. - Мені треба до лікарні. У туалет.

- Так ми скоро будемо вдома.

- Я зараз хочу! Дуже! - наполягала дівчина.

- Добре. - Федокія повернула до лікарні в те місце, де залишали свою машини відвідувачі.

Швидка вже йшла на розворот, а потім поїхала до заїзду, де зазвичай зупинялися швидки зі своїми пацієнтами.

Тобто на приймальний покій.

Багато швидких стояли вздовж довгої одноповерхової споруди, яка переходила у різних місцях у різні будівлі, серед яких був і пологовий будинок.

Величезна лікарня.

Авжеж, такою вона і повинна була бути у величезному адміністративному центрі.

Маму Серафима після прийому відвезли до кардіологічного віддділення.

Побувши там трохи, поговоривши з лікарем та взявши усі рецепти, Серафим пішов через внутрішні коридори до полікліники, де на кожному кроці була цілодобова аптека.

А там він зустрів (знов побачив Зоряну).

Вони зупинилися один перед одним, не взмозі сказати й слова, але не маючи сил відійти один від одного.

Отак і стояли, дивившись один одному в очі.

- Вибачте, у мене мати захворіла. - нарешті промовив Серафим.

- Бажаю їй якнайшвидше вилікуватися. - побажала Зоряна.

- Дякую. - пішов вже Серафим, проходячи вже повз Зоряни, повертаючись до нею спиною, а потім. - Я вас люблю. Ви дочекаєтесь мене. Я куплю ліки та... Віднесу їй матері...

- Я почекаю вас. - пообіцяла Зоряна. - Тут. На цьому місці.

- Я - Серафим.

- А я - Зоряна.

У цей час підішла Федокія.

- А це - моя мати. Василина Ігорівна.

- Дуже приємно. Серафим. Вибачте. Мені треба поспішати...

Федокія одразу усе зрозуміла.

- Що ж... почекаємо твого коханого тут. - проконстатувала вона. - Я не проти. Я нікуди не поспішаю. А на нього чекає його мати, яку він воскресив, бо він янгол.

- Що? - здивувалася Зоряна.

- Невже ти це не відчула, доню? Видно, життя на Землі притупило твої відчуття. Нічого. Вони згодом проявляться. Головне, що ти зустріла його.

- Але ти, мамо, не вловила своїми "відчуттями", що я тут, бо одразу відула його, як тільки вперше побачила його у тій швидкій. Так що твої відчуття теж притупилися.

- Ну що ж... один один, доню, нічія. Тільки що тепер робити? - запитала Федокія.

- Ти ж сама сказала: почекаємо твого коханого. Будемо чекати на нього. - відповіла доня.

- Я не про це. Виходить, що він - той, хто тобі потрібен.

- Що робити? Бути з ним разом.

- З цим не посперечаєшся, доню. Щастя вам. Та ніколи не розлучатися. Надовго. Навчання - це інше. Почекає тебе.

Через півгодини до жінок приєднався Серафим.

- Як твоя мати? - запитала Зоряна.

- Вже краще. - відповів хлопець.

- Молодець, що врятував їй життя. - похвалила Федокія.

Серафим здивовано подивився на жінку.

- Що вчасно привіс її у лікарню. - пояснила жінка.

- Швидка приїхала швидко. - виправдовувався Серафим.