2. коні то не люде

Як і очікувалось, слово поширилося швидко. Згодом місцевий бакалійник ненароком почув, як Марічка, що жила зі своїм чоловіком Юрком обік Боженяток, розповідала подругам, що онука Михайлини Степанівни, яка років зо сім тому зникла у Львові й з того часу до бабусі не навідувалась, знову поселилася у садибі.

Бакалійник Петро тутечки все розповів дружині, завзятій пліткарці Людмилі. Вона, хоча й не знала точно, проте вирішила поділитися новиною з аптекаркою Чернячкою, поки обирала мазь для суглобів. Повідомила, що вчора вранці пихата та меркантильна маргіналка Марта Скрипник, виваливши здоровенний багаж із потягу, зухвало промайнула повз бабу Зоряну, "відвернувши пику". А де взнавала новини аптекарка Чернячка, там і все містечко вже знало — не те щоб сильно хворіли Бойки, а в аптеці відвідувачів завжди було повно.

У той день у задимленому, пахощами масалу приміщенні аптеки зібралося багато народу. Аптекарка Чернячка, розклавши на столі мішечки зі спеціальними есенціями, у ступці для подрібнення трав товкла висушену м’яту, коли до неї завалилися старий рибалка Василь Качка та баба Зоряна із пустими лотками з-під яєць. Присівши на плетені крісла біля аптекарки, вони вдались до розпитувань.

— Чи ж то правда, Ірцю? — запитала остання.

— Напевно, що так, — промовила вдумливо аптекарка й сильніше запрацювала товкачем.

— Обурливо, що тій матроні вистачило нахаби тут явитися, — прохрипів прокуреним голосом пан Качка. — Тільки стара подохла, нарешті спокійніше на душі стало, але ж нє…

— Не думаю, що Швець їй те пропустить, — одповіла згодом Чернячка. — Як приїхала, так і поїде.

Так вони й сиділи, таємниче перешіптуючись про ту горезвісну онуку Михайлини Степанівни, що в той самий час поїла коней на своїй садибі. День видався напрочуд спекотним і зайнятим. Марта цілісінький ранок прибиралася в будинку — вибивала килими, провітрювала подушки й замочила цілу купу постелі. Неначе втікаючи від власних думок, вона мила й терла без відпочинку.

Було складно перебувати всередині — усе нагадувало про бабусю та про те, що востаннє вони бачились аж минулого літа, коли Михайлина Степанівна навідувалася до внучки у Львів. Душу корили гіркі відчуття жалю й провини, що так і не знайшла часу відвідати бабусю цього року. Якби знала, що вона хворіла — обов’язково знайшла б час. Однак Михайлина Степанівна ні разу за останні три місяці в телефонній розмові не згадала, що пережила мікроінсульт і лежала, згідно з медичною карткою, яку знайшла Марта, у лікарні протягом двох тижнів. Немов сніг на голову був їй дзвінок Юрка з сумними новинами. На похорон, як і на дев’ятий день, Марта не приїхала.

Тепер же, торкаючись пальцями її вкритої трояндами хустки, могла лиш здогадуватись, як то було самій Михайлині Степанівні — жити у цьому здоровенному будинку самій по собі. Якщо після однієї лише тихої ночі в Боженятках Марта вже відчувала, неначе сходить з розуму…

Присівши за столик під розлогим дубом, Марта відпила остудженої кави й затримала погляд на помаранчевому небі; сонце тихо та ліниво ховалося за гірськими ескізами, не зважаючи на тривожні сірі очі. Її думки невпинно поверталися до її останнього дня тут. Знову такий самий гарячий вечір. Сімнадцятирічна Марта зі сльозами на очах обіймала бабусю, яка шепотіла:

— Ну, Тусю, досить ревіти! На потяг запізнишся…

І сумно, і важко на душі Марті, коли згадувала ласкаві руки Михайлини Степанівни, які гойдали її маленьку, стягували з гілок того дуба, перелякано округляючи проникливі вічі кольору грозового неба. Вона стерпіла кожну витівку, кожне болюче слово, кожну істерику та неспокій. Бабуся сиділа біля її ліжка ночами, коли маленька Марта мала гарячку, коли зламала ногу, впавши з коня, коли почула, як її вперше назвали сиріткою та байстрючкою. Ніколи бабуся не залишала Марту на самоті з її переживаннями. І тим пекучішим був біль Марти тепер — бо коли настав її час сидіти біля ліжка, вона була далеко.

Проковтнувши почуття провини, Марта огорнула поглядом Боженятка. Михайлина Степанівна знала кожен міліметр цієї землі. Її ніжними, проте сильними руками садиба доглядалася, як дитина: вона білила дерева, полола грядки, самотужки мила коней, вичищала стайні. Михайлина Степанівна торкалася цієї землі так, ніби просила дозволу — і земля завжди відповідала. Бабуся повторювала, що Боженятка усе знають і розуміють — просто сказати не можуть. Вона ще любила сидіти на ґанку та спостерігати за грайливістю коней, промовляючи:

— Так, Тусю, коні то не люде, але вони й не намагаються мене вижити з мого ж дому… Коні розумніші, добріші, Тусю…

Несподівано хтось її погукав. Марта здригнулася й побачила, як до неї, захекана й червона, поспішає з палицею баба Зоряна. Марта ввічливо посміхнулася та пішла тій назустріч.

— Здоровенькі були, панночко! — голосно затеренділа баба. — Як ся маєш, Марто? Як навчання?.. Таке горе, таке горе… Така ще молода була твоя бабуся… А ти, може, якогось кавалера маєш?

Марта встигала лише трішки розтулити рот і відразу ж змовкла, не в змозі вставити й слова.

— Кажуть, бабуся твоя Михася за тебе дуже плакала й сумувала… Але ж не було тебе, не приїхала. Напевно, маєш у тих Львовах уже собі парубка, чи не так?

Марта відчувала, як від чимраз більшого гніву в скронях почало пульсувати. Вона ціпко стиснула зуби та продовжувала просто кивати, уже й не сподіваючись, що зможе щось відповісти.

— Мартусику, я тобі от що скажу, а ти мене послухай, — гаряче заявила баба Зоряна, наче у Марти був інший вибір. — Ти у нас дівчина славна, тобі он же скільки — не двадцять три вже навіть. Тобі нічого тут сидіти й тих ваших чортів гиржачих виходжувати, як-от Степанівна. Ти у нас дівчина городська! На стоматолога вивчилась, но!

— Ветеринара, — спокійно підмітила Марта.

— Ну чи так! — махнула рукою баба. — Я тобі кажу, Мартусю, ніхто тут тобі не радий окрім мене, а я тобі зла ж не пораджу. Повертайся до Львова і живи собі спокійно.

Марта довго дивилася на бабу Зоряну, вагаючись між тим, щоб відповісти їй, як це зробила б Михайлина Степанівна, чи проковтнути образи, як зазвичай робила сама.