1. ховай, ховайся і тікай

Казкові краєвиди змінювались за вікном із неймовірною швидкістю. Лише замурзані вікна й занадто близьке сусідство із неслухняною дитиною псували романтичну атмосферу поїздки. Сперте повітря вагона час від часу розрізав струмінь свіжого вітерця, що пробивався крізь єдине відчинене вікно. Пасажири, втомлені від довгого сидіння, на секунду пробуджувались, рухались, та знову впадали в дрімоту.

Марту ж не хвилювала жодна річ: ні краєвиди, ні сусідство — нічого не могло відірвати дівчину від її смутних дум.

З тривогою вона споглядала на долини, що розкидались зеленими листами за вікном; турбувало наскільки чистим та живим було те повітря, що лоскотало їй бліді щоки. Просиналась у її тужливому серці тривога, коли знайомі обриси виникали на горизонті. Усе здавалось сірим, похмурим, несправедливо тьмяним у настільки сонячний день.

Немов гадюка, що притаїлась у високих травах, липкий страх підбирався у думки Марти, змусивши її міцно стискати ручки дорожньої сумки до оніміння у пальцях. Ще до того, як потяг в'їжджає на платформу, пасажири вишукуються у лінію, виставивши поперед себе валізи та, як називали це місцеві, «торби». Марта ж не наважувалась вставати; до останньої бабусі, що тягнула поперед себе візок, заціпеніло сиділа на своєму місці.

- Шо там, панянко? Встаємо, чи повертаємо на Львів? — запитав провідник, помітивши її у вікні.

Якась частина Марти була готова сказати: «Повертаємо. Я не хочу бути тут. Не хочу оплакувати бабусю. Не хочу жити у місці, де всі косо на мене дивляться».

- Я виходжу, — каже вголос Марта, натягнувши нижче на очі бейсболку.

На вокзалі було людно, голосно, тісно. Серед десятків лиць, Марта помітила стару бабу Зоряну, колишню подругу бабусі, що торгувала яйцями біля входу на вокзал. Відвернувшись у бік, дівчина намагалась уникнути зустрічі, щоб на якомога далі відтягнути момент розпізнавання.

До садиби Боженяток діставатись було майже три кілометри. На велику у дитинстві, це займало в Марти близько п'ятнадцяти хвилин. Але зараз, тим паче пішки, та ще й з валізою, майже годину. Транспорт туди не ходив, адже саме своєю усамітненістю й віддаленістю від містечка славилась садиба. Жаркий вітер на схилу вибив з-під бейсболки русі пасма.

Гори.

Могутні хвилясті кичери.

Вони навіювали тривогу своєю непохитністю. Немов увібравши в себе їхню безсловесність, Марта закинула голову до неба. Та чи могла відповісти на мовчазні турботи одвічно безтурботна блакить?

Незабаром виник вкритий березицями підйом, що його Марта завжди не любила. Ноги хоча й несли її по пам'яті додому, проте противилось серце. Кожен крок відлунювався у вухах, а від багряного, немов налитого вогнем, сонця, пересохло в роті.

Подолавши крутий схил, Марта нарешті опинилась в тіні старих буків та дубів, що ліниво розкинули свої гілки. Дихати ставало дедалі легше. Свіже лісне повітря наповнило легені, що вже давно відділились від природи й подались туди, де насаджені штучно парки тужили за свободою. У Марти піднявся тиск; у голові неначе проснулись давно забуті спогади й почали вириватись, битись і тріпотіти, немов та птаха в клітці.

Знайома стежина вела до садиби Боженяток. Вона була відносно невелика, лише п'ятнадцять соток землі. Проте розташовувалась у дивовижній близькості до водоспаду, що впадав у місцеву річку, біля розлогих долин, і при цьому оточена дубами, буками, ялинами й соснами. Казковості місцю додавало життя, що там буяло, квітувало й вирувало. Невгамовний спів птахів, буйність водоспаду, що ніколи не замовкав, і найголовніше...

Серце Марти забилось частіше.

Ще не дійшовши до брами, вона почула іржання коней. Вони немовби закликали її.

"Іди, Мартусю, іди сюди..."

Давно ж бо не чула вона їхніх сильних лунких голосів, що бриніли, й дзвоном своїм сягали струн її душі. Ні за чим вона не сумувала так сильно, як за Боженятками. То було її місце сили, спокою й одночасно  страждань. Бо як те часто бувало, нічого не приносило стільки болю, скільки те, що найбільше любиш.

Спершись руками на дерев'яний паркан, Марта зі сльозами в очах поглянула на струнких та грайливих коней, що гнались одне за одним по полю. Ближче ж до загону трималась темно-булана, сильна й м'язиста кобила з округлим пузом. Марта схвильовано посміхнулась; то ж була Ягінка, й чекала вона на жереб'ятко.

- Тусю! - зсередини загону вибіг молодий чоловік. — Тусю! Чи це ти, мала?

Посміхнувшись, Марта попрямувала до брами, де вмить відірвали її від землі сильні чоловічі руки. На поцілованому сонцем обличчі виблискували від радості світло-блакитні вічка.

- Тусю, дівчино, кильо літ, кильо зим... — промовив щасливо Юрко, давній Мартин друг.

Поцілувавши її в обидві щоки, Юрко з легкістю підхватив її валізу й попрямував у бік будинку. Над ним важко навис старий, височезний дуб, що неспокійними літніми ночами шкріб черепицю й лякав Марту тими моторошними звуками. Під тим дубом стояв дерев'яний столик і стільці, усе в пилу, зав'ялому листі й маленьких жолудях. Одперши хвіртку,  Юрко залишив валізу біля сходів в будинок, щиро посміхнувшись Марті наостанок.

- То є славно, що ти приїхала, Тусю, — сказав він стиха. - Я навіть не уявляю, як це складно тобі тут бути.

Марта сховала очі. 

- За Боженятками потрібно приглядати, Юрку, я це знаю, — відказала вона. - Та якщо не зможу, то...

Хлопець і так все розумів. Він же бо по-справжньому Боженятка любив, уклав сюди душу й сили — в дощ, сніг і задушливу спеку косив він сіно, поїв коней та орав землю під ячмінь. Якщо хтось і розумів, як важко доглядати таке господарство, то це був Юрко.

- Ми допомагали Михайлині Степанівні, мій батько, пак я, — промовив Юрко. — І тобі допоможемо. Не хвилюйся, Тусю, ми цю худобу й цю землю краще свого доглядаєм. Почекай, як взнає Марічка, що ти врешті приїхала, вона сі здиміє!

Марта нічого не відказала, лиш увічливо посміхнувшись. Проте мовчки зауважила, що як взнає Юркова дружина про її приїзд, то й згодом усі Бойки знатимуть.