Розділ 3: Перша зачіпка

Ранок приніс нову хвилю тривоги, але й рішучості. Софія не могла ігнорувати те, що за нею стежать, але вирішила не зупинятися. Їй потрібен був хтось, хто знає більше про справи Сліпчуків, ніж написано в документах.

В її блокноті залишився лише один слід: ім’я Олени Кравець, активістки, яка виступала проти будівництва на Лісовій, але раптово зникла з публічного простору. Софія розуміла, що ця жінка могла стати ключем до розгадки.

Відшукати Олену було непросто. Всі її контакти в соціальних мережах були видалені, а в інтернеті залишилися лише старі статті про її діяльність. Однак Софія помітила одну деталь – кілька років тому Олена працювала волонтером у місцевому притулку для жінок. Це могло бути її останнє відоме місце перебування.

Софія вирушила до притулку. Він розташовувався в старій двоповерховій будівлі на околиці міста, майже схований серед дерев. Усередині панувала тиха, але трохи тривожна атмосфера. На стіні висіли фотографії колишніх працівників і волонтерів. Софія швидко знайшла Олену – жінку з коротким темним волоссям і яскравими очима.

— Вибачте, ви шукаєте когось? – голос із-за спини змусив її здригнутися.

Це була директорка притулку, літня жінка з теплим, але настороженим поглядом.

— Так, мене цікавить Олена Кравець. Вона працювала тут кілька років тому. Ви знаєте, де вона зараз?

Директорка трохи помовчала, ніби зважувала, чи варто відповідати.

— Олена пішла звідси рік тому. Вона мала проблеми… через свої активістські дії. Вони, як би це сказати, привернули до неї небажану увагу.

— Ви маєте на увазі Сліпчуків? – запитала Софія, намагаючись приховати хвилювання.

Жінка стиснула губи, ніби боялася навіть згадати це ім’я.

— Вона більше тут не з’являлася. Але, якщо вам це допоможе, я знаю, що її часто бачили на старій дачі її бабусі. Вона казала, що хоче втекти від міської метушні.

Софія подякувала і взяла адресу. Виходячи з притулку, вона відчула, як її серце б’ється швидше. Вона була на правильному шляху, але чи готова Олена говорити?

Дача Олени була на відстані години їзди від міста, серед густих лісів. Коли Софія приїхала, будинок здавався покинутим. Вікна були закриті, а двір заріс бур’янами.

Вона постукала у двері. Ніхто не відповів. Софія вже подумала, що дарма витратила час, коли почула тихі кроки за будинком.

— Хто ви? – різкий жіночий голос пролунав із-за рогу.

Софія обернулася й побачила Олену. Вона виглядала виснаженою, але все ще трималася впевнено.

— Моє ім’я Софія Савчук. Я журналістка. Я розслідую справу про будівництво на Лісовій, і ваше ім’я згадувалося в документах.

Олена замовкла, вдивляючись у Софію. Здавалося, вона оцінювала, чи можна їй довіряти.

— Чому я маю вам допомагати? Ви знаєте, що сталося з тими, хто намагався їх зупинити?

— Якщо мовчати, то вони ніколи не зупиняться, – твердо відповіла Софія. – Я хочу знати правду.

Олена задумалася, а потім кивнула.

— Гаразд. У мене є інформація, але я попереджаю: після цього ви станете їхньою наступною ціллю.

Софія лише ледь помітно усміхнулася. Вона знала, що цей момент змінить усе.