Розділ 2: Редакційних інтриги

Наступного ранку Софія поспішала до редакції. Відчуття небезпеки, яке переслідувало її після відвідування архіву, залишило гіркий осад. Але їй потрібно було діяти – документи, які вона отримала, могли стати початком великого розслідування.

Редакція газети «Міський вісник» знаходилася у старій будівлі з облупленими стінами. Софія пробігла повз коридори, де співробітники ледве звертали увагу на її ентузіазм, і зайшла до кабінету редактора.

Антон Демчук сидів за своїм столом, втупившись у монітор. Його вигляд, як завжди, був трохи втомленим, але в очах горів вогник інтересу до новин.

— Софіє, я сподіваюся, ти принесла щось краще, ніж учорашню статтю про дороги, — сказав він, не відриваючись від екрану.

— Це не просто краще, Антоне. Це може стати сенсацією, — відповіла вона і кинула на стіл фотографії документів.

Редактор нахмурився, узяв знімки й почав їх переглядати. Його обличчя змінювалося – від байдужості до зацікавлення, а потім до явного занепокоєння.

— Сліпчуки? Ти впевнена, що хочеш копати в цьому напрямку? Вони контролюють половину міста, — сказав він, відкладаючи фотографії.

— Саме тому це важливо. Ми не можемо ігнорувати факти, — наполягала Софія.

Антон важко зітхнув і замислився.

— Слухай, матеріал хороший, але ми не можемо його публікувати без додаткових доказів. Це занадто ризиковано. Ти ж знаєш, що Сліпчуки мають вплив навіть у поліції.

— Я знайду ці докази, — впевнено відповіла вона. — Мені потрібен лише час.

Редактор подивився на неї. Його погляд був змішанням поваги й жалю.

— Гаразд, але будь обережна. Якщо це справді так серйозно, як ти кажеш, у тебе можуть виникнути великі проблеми.

Софія вийшла з кабінету з почуттям задоволення, але й тривоги. Вона знала, що її розслідування – це не просто пошук правди. Вона зачепила тих, хто не звик програвати.

Пізніше того дня, повертаючись додому, Софія помітила, що за нею знову стежать. Цього разу це був чорний седан, який рухався на безпечній відстані. Вона зупинилася біля кав'ярні, щоб перевірити, чи це випадковість, але машина також припаркувалася неподалік.

Її серце забилося швидше. Вона швидко зайшла в кав'ярню, замовила каву й набрала номер Антона.

— Антоне, здається, за мною стежать, — сказала вона тихо, озираючись на вікно.

— Софіє, можливо, тобі потрібно трохи пригальмувати. Можеш залишитися вдома кілька днів?

— Ні. Я вже почала, і не збираюся зупинятися.

Софія поклала телефон і вирішила: якщо вони думають, що її можна залякати, то помиляються.

Вона знала, що ризикує, але була впевнена: ця справа варта боротьби.