РОЗДІЛ 2| Чи це правда, що я ще живий?

Крокуючи безцільно, він вдихнув вітер відчайдушно, не знаючи кудийти далі. Надоїдливий вітер сипав сніжинки, покриваючи його довге волосся. Взуття не відповідало зимі і холод відчувався всім тілом. А хвойні дерева з їх конусною формою здавались небезпечними,  бо він боявся, що за ними може ховатися як щось добре, так і погане. Цей ліс викликав в ньому страх.

УПА опинився посеред знайомого лісу, але без жодного уявлення, куди йти. Втомлений, він впав на коліна, відчуваючи безпорадність.

Сніг проникав через одяг до коліна, та УПА не надавав цьому значення. Хоча він, майже, нічому не міг дати назви. Не знав, як зветься те, по чому він сидить, як називаються ці високі голі стовбури з колючими зеленими нитками, які нависали з усіх боків, та як називаються дрібні шматки, які спускалися зверху.

І тоді він почув ось що. Кроки, які були не людськими. Вони були обережними але впевненими. Вони з’явились несподівано, як маки посеред лісу.

Накінець обернувся.

Перед оком з'явилися троє вовків.

Вони виходили з-поміж густих лап ялини, ніби були власниками темного лісу і без страху наближались до нього.

Він дивився на них широко розплющеним оком, не тікаючи і не кричачи. В грудях, серед холоду й плутанини, щось згадалося. Єдина думка, що жила в ньому останнім часом, мов останній промінь закату:

«Це... важко. Я не знаю нічого. Якщо... мені не жити, то хай не буде мене. А якщо жити, то покажіть, для чого я є.»

Напевно, це і є той кінець?

Один з вовків зірвався з місця. Біг стрімко, мов стріла. УПА бачив, як той відкриває пащу. Ще мить і зуби вчепляться в його обличчя. Але УПА був просто готовим, щоб прийняти цю долю.

Але сталося несподіване. Виник різкий звук, що розірвав простір. Вовк захлинувся повітрям і впав. На снігу заливалася червона пляма, контрастна та лякаюча. УПА затремтів від того, що смерть відступила.

Ще два постріли, та ще двоє впали в сніг, покриваючи сніг кров'ю. Їхні тіла становилися холодними, а УПА лише замислився щодо того, як виглядала б його смерть після диких нападів.

З-за дерев з’явився той самий господар хати. У руках чорна, стара рушниця з металевим блиском. Він мовчки підійшов і простягнув руку, запрошуючи піднятись. Але той, що стояв серед трупів вовків, не зрозумів жесту. Рука господаря зависла в повітрі а тоді опустилась.

— Ви в порядку? — запитав той, що з рушницею. — Зможете піднятись?

— Так... — відповів УПА тихо і трохи похитуючись, ледве піднявся з місця.

— Я стежив за вами. Щоб нічого не сталося.

Ці слова прокололи його, як гострий лід. Він стежив? Нахіба?

— Навіщо? — тільки й зумів виговорити УПА.

— Бо ви набагато більше здатні, ніж думаєте. Якби ви знали те, що знаю я, то ви б самі розправилися з цими вовками. Але без рушниці.

Тривало мовчання. УПА тільки і дивився на засніжену землю і на кров, яка ще не встигла просочитися в снігу.

— Ви не розумієте, до чого я веду, — продовжив господар. — Але ви маєте дещо в собі особливе. І якщо згадаєте. І якщо відкриєте те, що відрізняє вас від інших, то тоді знатимете, ким ви є. І для чого прийшли у цей світ.

УПА перевів погляд на ліс і попрямував далі.

— Куди ви йдете? — почув УПА позаду себе запитання.

Він різко зупинився, але не обернувся до співбесідника.

— Ви ж самі не знаєте навіщо йдете. І не знаєте, хто ви.

УПА не відповів. Бо це була гірка правда. Він лише повернув ліниво голову.

— Я хочу допомогти вам згадати. Бо ви дуже унікальні. І те, що ви не пам’ятаєте, це не безпричинно. У вас є незвичайна сила. Але її треба відкрити. — з посмішкою договорив власник хати.

УПА стояв та був розгублений. Його серце відчуло вперше за довгий час не страх, не біль, а скоріш щось приємне та спокійне

“Якщо я вже другий раз вижив завдяки нього, то може у мене з'явиться сенс існування?” — виникла ошелешена думка у УПА.

ꕥꕥꕥ

УПА знову опинився в кімнаті невідомого. В приміщенні все було так само, як і перший раз. Власник хати накрив на нього знову колюче покривало, яке змусило скривити лице гістя. Господар сів на крісло навпроти нього та розпочав розмову, а УПА дивився на камін, де було полум'я.

— УПА. — Голос у нього був сухим. — Мені потрібно поглянути на ваше праве око.

УПА повернувся до нього повільно.

— Навіщо? — спитав тихо.

— Хочу впевнитись, що там немає зарази. Ви невідомо скільки днів чи неділь або можливо місяців… жили в лісі. А там якраз місце зараз та хвороб, і вони можуть зашкодити вашому здоров'ю. Я хочу переконатися, що з вами все добре.

УПА помовчав. Торкнувся пов’язки, відчувши під нею звичайну порожнечу.

— Там, немає ока. Я нічого ним не бачу. — Голос у нього тремтів від чогось невизначеного. У нього прокинулося знову відчуття, що він не знає себе.

— Все одно, дозвольте поглянути, — мовив співбесідник. Погляд його залишався холодним, але пальці вже простягалися до голови УПА.

Той ледь кивнув.

Червоно чорна пов’язка із золотим тризубом посередині злегка посунулася і повітря наче змінилось. Ним було важко дихати, ніби це був дим, а не нормальне повітря, але візуальних змін не були. Зір власника хати став трішки гіршим, а лице УПА було незмінне а його дихання було рівномірне.

Він зняв пов’язку і побачив.

У тому місці, де мало бути око, знаходилася чорна порожнеча. Це була абсолютно глибока та неправдива тьма. Кругла, мов ідеально вирізаний отвір. Вона поглинала світло, ніби воювала за свою свободу.

Власник хати завмер. У зіницях з'явилася короткий та майже непомітний подив.