Частина двадцять восьма. Вежа

Джарек дрейфував невідомим космосом. Здається тут, на кластерах, було усе так само, як у галактиках гнізда, але зірок тут здавалося трішки менше. Простір кластера здавався темнішим, наче чорний непроникливий оксамит. Жодної гравітаційної течії, чи якогось метеоритного потоку Джарек не знайшов, тиша, темрява, холоднеча.

Мілен, як штурман, запропонувала летіти до стінки підпростору й шукати там якийсь підпросторови канал. Корабель і капітан корабля погодилися з нею.

Джарек вже готовий був увімкнути просторові двигуни коли побачив маленький корабель що з'явився перед ним, наче вигулькнув із підпростору. Джарек знову просканував космос, ніяких підпросторових дір, ніяких залишків магічних, чи технічних порталів, але маленький кораблик, кострубатий натицяний антенами й невідомими зовнішніми пристоями був тут і з'явився наче незвідки, Якби він лище захищався силовим полем з голограмою, чи іншим маскувальним пристоєм, калтокійський крейсер його б помітив. Залишалась тільки одна відповідь.

- Тут кораблі не з'вязують простір а стрибають-телепортуються у задані координати, як наші колись, поки не створили сучасний просторовий двигун, і сучасні портали, - мовила Мілен, - я літала на таких кораблях.

- То було ще до мене, - додав Джарек.

- Стрибають? - перепитала Ленора, - це вони розпадаються на дрібні частинки і збираються на виході? Це небезпечно.

- Може й не розпадаються. Двигун розганяється до швидкості світла і створює щось на зразок телепорту, тільки технічного - збирає докупи тві точки космосу і як голка прошиває їх на згині, - розповів Ларне, я також літав на таких. - Хоча може у місцевих свої техногогії. Не дуже надійний двигун. Підпросторові швидші й точніші.

- Що? Радіосигнал? - здивувався Джарек, - він мені сигналить? Я не знаю чи працюють мої радіоприймачи? О! Вмикаються! Боявся що вже розсипалися на порох, я їх встановлював корів п'ятсот назад.

- Ти можеш розшифрувати той сигнал? - запитав капітан.

З, можливо, телепорту вистрибнуло ще три кораблі, такі самі як перший, але більші, вони відразу почали стріляти у, певне, втікача чимось схожим на лазерні стріли.

Втікач намагався заховатися від обстрілу за бортом великого Джарека.

- От нахаба! - засміявся Калтокійський крейсер, - просить допомоги й захисту.

- Пусти на борт, і заховайся, - вирішив капітан.

- Цікавість найгірша риса драконів, - відповів Джарек, - добре, підберу то щось, там дві людини, ящер, комаха і якийсь безтілесний, аж цікаво. Та прошу прошу, дорогі гості, я вже приготував для вас майданчик, тільки не розтовчіть мені ангар вашим металобрухтом.

***

Похмурий день. Ліс темний. Буре листя на деревах не рятувало від нескінченного дощу. Темно-сіре небо відбивалося у воді яка вкривала кам'яну дорогу.

У критих возах які тут називали пітханахи затишно та сухо. Щільне полотно просочене якоюсь речовиною не пропускало воду. Гарячі камені у великих котлах гріли як пічка. Керфі та Айре, заколисані скрипом коліс і розгойдуванням воза, заснули. Гел зігрівся під непромоканим плащем і теж починав дрімати, на спині свого коня. Вогник під сухою попоною заспокоївся. Був надто втомлений щоб дімати свого господаря витівками.

Обоз Тіррона вийшов на широку дорогу, яка вела до темної вежі.

Вже надвечір дісталися кам'яної плити на які були побудовані кам'яні будинки у три чи чотири поверхи, дуже щільно. Чоловік у плащі, поспішав забігти між будинками де дашки ховали від дощу, побачив Тірона з супроводом, низько вклонився. Пан вежі підняв руку вітаючись.

Айре прокинувся, тихенько виповз з-під ковдри, щоб не розбудити Керфі підповз до кучера, ліг животом на м'які мішки зі збіжжям, бовтаючи ногами. Волосся дитини висохло, знову стало білим. Кучер подивився на дитину, посміхнувся. Хлопчик помахав рукою чоловікові біля дороги, той здивувався – коли Тірон виїжджав, дитини у обозі не було, уважніше оглянув пітхани і вершників, поряд з возом побачив величезного коня та вершника у звичайному дощовому плащі.

 «Не інакше господар знову волоцюгу підібрав», – подумав дядько і поспішив поширити новину містечком.

Гелл побачив вежу складену з величезного каміння, так, ніби цілі скелі приладнали одну до іншої. Вище – сірі камені, добре підігнані. Ще вище – однакові камені. А ще вище, аж десь під самими хмарами жовта цегла. Верхівка башти ховалася у хмарах. Навколо гіганської башти – глибокий рів, наповнений водою до країв. Міст, до відкритих воріт, опущений. Ланцюги, які піднімають міст, товщиною з тулуб Вогника. Навколо вежі на кам'яній платформі містечко де будинки насідають одне на одне. У маленьких вікнах тьмяніють вогники, електрики тут немає.

Обоз в'їхав у арку воріт, проїхав під піднятими гіганськими ґратами, кожен її елемент, що висів над головами вершників і над пітханами, був шириною з опору для посадкової платформи на планеті-океані. Дерев'яні ворота, з пластинами із заліза, встояли б при першому ударі протонної ракети, якщо комусь стрельне у головустріляти у цю вежу. За воротами – довгий коридор, стрілецькі бійниці під стелею. Другі ворота трохи менші.

За другою брамою невеликий двір, який добре прострілювався з усіх бійниць та маленьких вікнон.