Частина двадцять п'ята. Хазяйка

Рол мчав у трансформації білого вовка навздогін групі розвідників на гравітаторах.

Хмари світла, які він створив розповзалися великими печерами між скам'янілих коренів планетарного дерева. У печерах стало світло, стіни сяяли різнокольоровими кристалами, наче бальна сукня царівни. У тих печерах могли би розміститися великі міста. Рол перелетів дві порожнини, трансформуючись у дракона. Білий шістдесятиметровий гігант вільно летів у тих печерах наче над поверхнею планети.

Наздогнав калтокійців у довгому тунелі, стіни якого було всіяно діамантами, сяючі кристали як прості камені лежали під стінами й блискотіли у тріщинах порепаних кам'яних коренів.

Мілен зупинила гравітатор, милувалась сяючим хаосом. Рол набув форми людини підійшов до дружини, повідомив:

- Мардук вже на поверхні дерева.

- Я відчула, - відповіла Мілен.

- Він що, посадив на дерево кораблі? - здивувався Нейл.

- Цікаво як він збирається до нас дістатися, - хмикнув Тарек, - Залетить й застрягне, бо корені почнуть рости й вирівнюватися.

Здригнулася підлога печери. Пролунав гуркіт вибухів, почався землетрус. Калтокійці увімкнули якорі на гравітаторах, машини створили коло, огорнулися силовим полем й прип'ялися до підлоги. Дракони у людській трансформації заховалися посередині, чекали поки скінчиться бомбардування планети деррева.

Діаманти сипались зі стін дощем, тріскалося скам'яніле коріння.

- Він вирішив це дерево вибухівкою роздовбати? – обурювалася Мілен. Декого ніщо нічому не вчить.

- Чому він вищою магією не користується? - дивувався Рол.

- Гел спостерігаючи за тим що робить його брат, чи хто там він йому, припускав що Мардук втратив дар творця. Тож довбає ракетами, - пояснила Мілен.

- То летимо на крилах, плюнемо плазмою у стабілізатори, - засміялась Лані.

Рол прислухався до телепатичних імпульсів. Порадив:

- Повертаємося до корабля, вилетимо разом з Джареком, - й до Лані, - Якщо так хочеш, плюнеш котромусь, хоч у лобове скло, але обережно. Мардук вміє воювати з драконами. Він нас ненавидить.

***

Мадук не відводив погляду від моніторів. Тільки вибухнули ракети пробиваючи тверду кору скрученої планети, як стародавнє планетарне дерево ожило, струсонулось й почало розправляти могутні стовбури. Це дерево було старим, стовбурів у нього сім, від одного кореня, сім коротких як найбільші гори найбільшої планети Всесвіту. Такі вони кремнієві дерева, наділені розумом.

За сторіччя у теплім промінні хмар світла назбирує те дерево космічного пилу змочує водою й проростає усе насіння яке воно назбирало у довгих подорожах космосом. Будуть сонячні тераси, висячі сади й балкони обплетені гіллям із різнокольоровою травою та пахучими квітами.

Мардук здогадався що могло розбудити дерево у холодному просторі. Звичайно на тому клятому кораблі мав бути творець, один з його братів.

Зуби Мардука зімкнулися, був би смертним потріскались.

Як він сумував за тими часами, коли був наймогутнішим творцем у Всесвіті. Якби він тоді, у ту давнину, зміг би забути злостиву білу драконицю Тіамат, матір світу й запевнити себе, й усіх своїх синів, що він є головним і єдиним будівником планет, та творцем живих істот. Та ні, він зруйнував усе що сам створив, і головне він знищив її.

А що тепер залишається йому великому й могутньому конструктору Всесвіту, лише підконтрольні ментальні імпульти, сильні дієві, та тими імпульсами він не може створювати матерію з енергії, лише перекроювати й перероблювати існуючу. Мардук наказав піднімати кораблі з поверхні. Бо дерево також володіє магією, хтозна, що вчудить. А якщо піймає хоч один корабель у чіпке кремнієве гілля, потрощить.

***

Вогник сунув по розмитій дорозі, демонстративно кульгав на поранену ногу. Нога вже й не боліла, та як тим двоного-четвероногим показати що він втомився.

На минулі стоянці, коли Вогнику дали відпочити, він стояв під ковдрою й не рухався.

Айре під дощем навіть трансформуватися у кота не хотів. Сидів у сідлі, як мокре пташеня, загорнувшись у шкіряне покривало. Керфі вів коня за повід. Гел йшов поруч із сідлом біля ноги сина, шкіряною ковдрою накрив голову.

Дощ не припинявся цілий день. Він лив, капав, перетворювався на водяний пил, щоб просякнути вологою усе навколо. Вони знайшли кам'яну дорогу, та вона ледь вгадувалася серед суцільної багнюки. Та й тверду дорогу невдовзі залило. Спочатку калюжі переступали, потім обходили по мокрій  траві, поки Гел не провалився на траві у розріджене багно по пояс.

Він хотів накрити усіх силовим полем, але розумів що магія приверне увагу ворлока і його бандитів. Бо саме так той маг знаходив його серед нескінченних сірих скель. Слід було відірватися трохи від нього.

 Наставав вечір. Довкола були бурі високі пагорби, на пагорбах росли колючі кущі.

- Треба зупинитися десь на ніч, - буркнув Гел.

- Де? – здивовано озирнувся Керфі.

- Аби я знав, - знизав плечима дракон, - Не на дорозі.

- Може на пагорбі. Там здається ще не усе розмило, - запропонував халкеєць.