Частина дев'ятнадцята. Обмін

Будинок у відуниці двоповерховий, великий та затишний. Розділений на дві частини, для людей і для тварин. Зима у горах довга та холодна. Кіз, коней, кроликів й гусей тримали у будинках.

Дві половини розмежовувала кам'яна стіна у яку було вбудовано піч. Проведено глиняні труби приєднані до великого котла на стрісі. У котел завдяки ручному насосу надходила гаряча вода із свердловини, що існувала ще за попередньої цивілізації. Десь глибоко у планетарних пелюстках досі працював потужний енергетичний об'єкт.

На стрісі, що прилягала до скелі, тримали запаси їжі і для себе і для тварин. Там була печера холодильник, зі льодом.

На другому поверсі спали. На першому кухня-вітальнею. Кам’яна підлога застелена м’якими шкірами. Половину кімнати займав настил з дошок, вкритий сіном та шерстяною ковдрою. Під настилом до стіни проходили труби з гарячою водою. З настилу стрімка дерев’яна драбина на другий поверх.

Біля дверей багаття обкладене камінням для приготування їжі, і кам’яна чаша також з минулої цивілізації з діркою закритою дерев’яним корком, до чаші провели труби з глини через які надходила вода що вже втрачала свою температуру нагріваючи будинок.

На другій половині будинку також два поверхи, на першому загони для тварин, на другому запаси сіна, їстівного зерна, яке купували у жителів рівнини, обмінюючи на глиняні труби, хутро та м’ясо.

Гел із захватом озирався. Пакні не розуміла його здивування. Вона чула від родичів, що жителі білої долини живуть у печерах де тепло й безпечно, як на усіх руїнах що залишилися від прадавніх.

Пакні відповідала на запитання чужинця, й готувала яєчню з гусячих яєць.

Айре усе огледів, запитав чи можна залізти на другий поверх. Заліз, подивився, полежав на сіні й ковдрах, спустився на перший поверх, попросив їсти. Отримав варений овоч відчищений від шкірки і здобрений якоюсь темною сумішшю, що слугувала горянам за сіль.

Гел запитав чи можна якось помитися, Пакні показала на ледь помітні двері, там була кам’яна кімната у яку виходило дві труби. Якщо витягти дерев’яні корки із труб лилася гаряча й холодна вода, а якщо закрити отвір у кам’яній підлозі то вода починала набиратися у заглиблені. Така розкіш як ванна була доступна тут навіть холодною зимою.

Гел запитав у господині:

- Усі так живуть у цьому поселенні?

- Нас лише троє, я й діти. – Відповіла жінка, - У таких будинках живуть великі багатодітні родини, сім, вісім дітей. Дві-три дружини, У нас жінки обирають собі з ким жити й таке траплється, якщо вони домовляться між собою. А ще батьки, й батьки батьків, за якими іноді доводилось доглядати як за дітьми.

Гел починав звикати що на цій планеті є старість, і до того що старість змінює живих істот задовго до смерті.

- А якщо чоловік не хоче так багато дружин? – запитав він.

- А хто ж його питатиме, - усміхнулася відьма.

У ванні Гел сидів довго, вода була м’яка, чиста аж блакитна, з приємним запахом. Гел задрімав незважаючи на радісний вереск Айре, малюк хлюпався у ванній як маленьке жабеня, пірнаючи і стрибаючи у воду зі сходів.

Гел чув як Пакні забрала малого з ванни, намагаючись не розбудити свого гостя. Довіряв їй. Не хотів прокидатися. Чув як господиня закрила трубу, бо кам’яна чаша вже наповнилася.

Малюк, трішки з’їв яєчні із шматочками кролячого м’яса, заснув на настилі загорнутий у теплу ковдру.

Гел вийшов із ванни, загорнувся у ковдру і ліг поруч із сином, від їжі відмовився.

Пакні поралася біля печі, готувала обід. Діти вдосвіта пішли на полювання.

Гучний голос вождя пролунав знадвору:

- Пакні ти вдома?!

- От чому ти кричиш? Вдома я, вдома, - жінка визирнула з дверей садиби, - заходь братику, чекала на тебе. Тільки не кричи, мої гості сплять.

- То справді маєш гостей? – Тарлак не схвалював того що Пакні приводила до своєї садиби чужинців, але мовчав, бо жодного разу сільська відьма не приводила лихих людей.

- Справді, - посміхнулася Пакні, - Знімай сорочку, спочатку подивлюся що з твоєю рукою, а ти росповіси мені що сталося.

- Та що сталося, - з роздратуванням відповів вождь, з цікавістю подивився на сплячого гостя, та нічого побачити не міг, гість був загорнутий у ковдру тільки вибилося декілька хвилястих чорних пасм волосся. – То хоч не дівчина? Прокинеться, а я тут без сорочки.

Пакні налила у миску теплої води плеснула настоянки з трав, взяла декілька маленьких глиняних горщиків з маззю, зв’язаних мотузкою, й полоски тонкої тканини, яку пряла сама з волокон місцевої рослини.

Вона й сорочки з цієї рослини робила для себе і своєї сім’ї, такі сорочки вважалися святковими їх вдягали наречені. За звичаєм жінка яка добре жила із своїм чоловіком передавала сорочку донці, чи сусідці. На щодень горяни носили сорочки із льону куплені у жителів рівнини, досить грубі, бо жителі рівнини кращі речі залишали собі, а гірші продавали.

- Ні, то не дівчина, - запевнила відьма.

Тарлак зняв сорочку оголюючи міцне тіло, м’язи ще не втратили сили, але шкіра вже зморщилася, вкрилася плямами. Сів на настил, підставив руку замотану шматком старої сорочки просякнутої кров’ю: