Частина п'ятнадцята. Вигнанець

Перша лампа вибухнула. Айре радів, коли закоротило електрику у кузні і посипалися від цоколю іскри, а татка відкинуло від столу, наче він отримав міцний удар.

Підстрибували і дитина, і пес, який трохи злякався.

Гел підвівся, струсив з волосся пил та попіл.

Разом з Енне прибрали уламки усього що розбилося. Енне дзвінко відстоювала свої технічні вміння. Гел зробив усе за її вказівками, враховуючи помилки. Друга лампа засяяла.

У кузню, подивитися на презентацію печерної лампи, прийшли Тоорл та Лянгал. Тикок приніс наповнений глечик з різким запахом настоянки, видерся на високий стіл і вивчав матеріали та конструкцію:

– Як завжди, одну зробите, а інші мені виготовляти, – промовляв Тикок. – От шкода, що скла немає.

Прийшов гончар, невисокий сивий чоловік із сумними очима розумної людини. Радів, що його вміння знадобилися для такої корисної справи. Мріяв, як такі лампи засяють у його майстерні.

 Гартак встиг розповісти Тоорлу про розмову з дружиною. Вождь насуплено лаяв Фадіру, котра не вперше починала подібні акції, щоб витурити з племені того, хто їй не подобався. Це її веселило. П'ятдесят років тому, вона вигнала з печери перевертня, який умів робити скло. Вигнала лише тому, що він не відповів їй, тоді ще молодій жінці, взаємністю на її почуття.

***

Тоорл зайшов до печери Фадіри, жінка колисала молодшого онука. Невістка Фадіри шила, сидячи на м'якій лежанці. Старший син, котрий жив із матір'ю, втік від своїх жінок на нижні рівні шукати гарні кристали. Ці кристали чоловіки обмінювали у гірських племен на тканину і готовий одяг, на вироби з дерева і свічки.

– Вийди, дитино, з печери, мені потрібно поговорити з твоєю матір'ю, – звернувся вождь до невістки.

Молода жінка поспіхом склала шитво на лежанці і вибігла з малої печери.

– До подружки побігла теревенити, радіє, коли роботи немає, – з гидкою усмішкою бухтіла стара жінка. – А може, й до коханця якого.

Фадіра сиділа у кутку біля колиски, а Тоорл дивився на неї як на небезпечну отруйну змію, що словами може шкодити гірше, ніж правдивою отрутою. Але поговорити мусив, може, хоч виграє для Гела і його сина, декілька днів до того, як зійдуть перші лавини. Чи хоча б льодяні смерчі втихомиряться.

– Якого коханця, Фа? Що ти завжди людей обговорюєш? – обурився Тоорл.

Чоловік озирнув печеру, закидану різними речами, і сів на низьку м'яку лежанку. Від старих шкір йшов неприємний запах плісняви. Фа забороняла родині викидати спліснявілі шкури.

– Та хоча б до когось із богів. Може, й до Лянга. Не може ж він бути сам? А Раті – гарна жіночка, – скреготала стара.

– Немає для тебе спокою Фа? Ти така гарна була, така мила, що з тобою сталося? За що ти усіх так ненавидиш?

– Ти ще запитуєш, що сталося, капітане? – як правдива змія, зашипіла стара. – Ти подивись на мене! Моя бабця при смерті виглядала молодшою, ніж моя невістка! А я?! Подивись на мене, капітане! Уважно подивись! На оці гидкі зморшки, на ці брудні плями, на мої сльозаві очі.

А моє тіло? Моє прекрасне, колись, гнучке тіло! Я наче бетонний каркас надягла, і не знаю, як зняти. Я виносила п'ятьох дітей! Тільки двоє вижило, тільки двоє! Я стара й немічна, тільки й ладна різати овочі й дітей доглядати! Але я зараз краще бачу людей, коли була молодою та вродливою, я була сліпою, капітане. І я права! Він перевертень! І щеня його небезпечна потвора!

– Яка ти нещасна, маленька Фа, безпомічна, та нещасна. Така слабка, а керуєш цілим племенем. Крутиш людьми, як тобі заманеться. Й усе для тебе весела гра. Невже вважаєш, що всі винні у тому, що з тобою сталося.Усі мусять спокутувати вину.

– Та що ти верзеш, капітане? – сердилася колишня стюардеса Фа, улюблениця екіпажу, – Я не граюся, я піклуюся про людей, а тобі й твоїм друзякам байдуже як ми виживаємо у цих печера! Байдуже, що молодь хоче дременути за гори, і ми, старші, аби втримати їх, мусимо посилатися на вас! Вигадувати гнів богів! Я ж нікому не кажу, що богам немає діла до смертних, байдуже що нам їсти і чи буде паливо для вогню!

– Фа! – обурився Тоорл. – Ми тут сидимо заради вас, забезпечуємо усім потрібним та захищаємо! А ти кидаєш мені у вічі такі безглузді звинувачення. Фа! Як ти можеш таке думати?

– А що я маю думати, коли ви привели у печери чудовисько?! – заверещала Фадіра, скочивши на ноги наче навісніла котиця.

Від її крику немовля зайшлося криком. Стара кинулася до онука, взяла на руки, колисаючи, і пробубніла, як прокляття кинула:

– Як тільки завірюха стихне, хай іде. І щеня своє хай забирає.

– А Керфі та Енне? – вже крізь зуби запитав Тоорл, котрий ненароком замріявся, як легко задушити цю стару каргу.

– Ти про тих, що прийшли з чорним? – Фадіра відчула, що перемогла, і милостиво відповіла: – Ті хай залишаються, будемо годувати.

Тоорл відчував себе після розмови з колишньою красунею роздавленим та виснаженим. Згадував високу чорняву смагляву дівчину з фіолетовими очима і ніжною усмішкою. Не хотів бачити божевільну бабу, знавіснілу від страшного удару невблаганної долі. Але не втримався від останнього запитання:

– За що ти так ненавидиш перевертнів?