Частина дванадцята. Різні світи

Гел і Лянгал сиділи біля замерзлого озера. Після льодяних смерчів день був напрочуд ясний, молодь каталася на ковзанах, діти спускалися з високої гірки на санчатах. Собаки лежали на березі, спостерігали за людьми. Айре з’їжджав з гірки для малюків, він вже потоваришував з печерною малечею. Дітей у печері було багато.

– Радіопередавач зробили, а лампи ні? – дивувався Гел.

– Наш коваль і гончар працюють над цим, – Пояснював Лянгал, - А зв'язківець мав хоббі - вивчав старі засоби зв’язку, тільки й говорив про радіохвилі і радіопристрої. У нього був потужний радіоприймач, колекціонував радіо послання людей з далеких планет, тих які ще не літають у космос і шукають братів по розуму. Коли наш екіпаж потрапив сюди, у долину, зв’язківець зробив нам декілька пристроїв. Та, крім нас тут радіозв'язком ніхто не користується.

– А що дізналися у експедиціях? – запитав Гел.

– У горах живуть люди, їздять на конях. Тут вони є трьох видів, високі стрункі, середні міцні й маленькі, це я про коней. Мрію про власного коня, але люди не дозволять мені тягти таку істоту у печеру, хоча я їм не раз натякав що коні корисні. Отже про що я. Горяни теплокровні, другого типу - білкові, невисокі, жовта шкіра, помаранчеве волосся, темні очі. Живуть, як наші уражені, років шістдесят, чи навіть менше. У них патріархат, але поверхневий. Ми нарахували п’ятнадцять поселень побудованих на руїнах.

Горяни дикі і закони у них відповідні. Було у нас декілька агресивних чоловіків, молекула вплинула їм на мозок. Один вбив дівчину з ревнощів, його пробачили, він вбив другу, казав випадково. Я пропонував відвести подалі і вбити, але ж ми цивілізовані, вигнали. Горяни нам його голову принесли і кинули до печери.

– Певне почали вважати що тут усі вбивці, – мовив Гел.

- Ні, втішали нас, казали у них час від часу, також, у того чи іншого, злий дух вселяється. Кинули голову й почали виймати товари з мішків, - хмикнув Лянгал.

- А далі за горами? Що?

– Далі незамерзаючі невисихаючі болота, У сезон дощів кругом вода. Там вежі й декілька невеличких укріплених міст, також на руїнах. Кам'яні острови серед води. Жителі тих міст постійно ворогують з горянами й між собою.

Люди там дуже різні, але усі уражені ранньою старістю, й живуть недовго. Взимку і влітку болота підсихають, з-під води означується стародавня дорога. Люди починають їздити між замками й містами торгувати. Селяни вирощують якісь їстівні рослини у багнюці, випасати маленьких тварин, – продовжував розповідати белкієць. – А далі пустеля, гори й океан, вздовж берега міста, зв’язані між собою залізною дорогою, їздять поїзди, там використовують парові машини. Плавають пароплави, літають кулі наповнені газом.

– А далі?

- Океан він займає половину Сенпу, у океані багато островів, але там також далі парових двигунів не дійшли й радіозв'язок ще відсутній.

- А внизу?

- Внизу солена і прісна вода і нескінченні ліси, усе тримається на старезних кремнієвих деревах, Там потужні хмари світла, спекотно, безліч різноманітних тварин, зустрічали декілька диких племен, люди зовсім здичавіли. Ми були не усюди, але точно можу сказати, тут лише сліди від потужної цивілізації. Он, у пустелі був космодром, там уламки плит і поржавілі залишки космічних кораблів.

- А той корабель на якому ви потрапили сюди, не вдалося знайти?

- Ми шукали. Тоорл впевнений що його корабель на Сенпі. Та я думаю пірати його відремонтували і відлетіли. Я не говорю це капітанові, бо він усе ще має надію вибратись звідси.

- Я також маю таку надію, - усміхнувся Гел.

- Коли твій син "стане на крило"? – запитав Лянгал.

- Десь за два галактикона, - відповів Гел.

- І ти зможеш повернутися з ним додому, - Лянгал підвівся, - а ми безкрилі.

- Що завадить мені повернутися за вами на кораблі?

- Нічого, - усміхнувся Лянгал, - але поки не будемо про це говорити. Наші печерні боги призвичаїлися до цього життя, не потрібно їм зайвої надії. Отуні вже двічі намагалася вбити себе, та поки оживає, здається вона безсмертна.

- Схоже на те, - погодився Гел.

Старші діти забрали у молодших санчата, Айре вражений несправедливістю вдарив десятилітнього хлопця у живіт. Старший хлопчик впав у сніг. Виборсався й почав плакати, почвалав до печери із завиванням:

- Мамо-о-о.

Гел побіг забрати сина.

***

Тавас сидів на березі, біля тріщини у планетарній плиті, заповненої водою. То була безодня на мільйони кілометрів униз. Зверху вода була трохи засмічена сухим листям. На Іні піклувалися про довкілля. На глибині п’ятисот метрів стояли фільтри встановлені мешканцями підводного міста.

Навколо сяяли вогні планетарного міста. Пляж з чорного піску, чорнильні хвилі шурхотіли дрібними камінцями й блимали водяними світлячками.

Рол скинув шкіряний плащ і постелив його на кам'яний пляж. Мілен сіла поруч із Тавасом. Рол і Нейл поодаль.

Перший промінь хмар світла пробився через бетонний візерунок будинків, освітив пляж, море набуло синіх барв.

– Ти кликав, – мовила Мілен, - Маю надію це не пастка.