Частина одинадцята Полювання

Гел прокинувся. У печері було тихо. Поруч спав Айре, притулився, наче маленьке кошеня. Далі, під пухнастою ковдрою з хутра, спав Лянгал. З іншого боку сидів Керфі, щось писав у записнику.

Гел відчув що сили повертаються до нього, атомна станція на нижніх рівнях печерного лабіринту допомогла відновитися. Сканував простір за допомогою магічного імпульсу.

У холодній долині ніч, у печерах сплять усі, крім чергового, який підтримує вогонь у великому багатті і вартує вхід. Цікаво буде пройтися кам'яним лабіринтом. Пошукав подумки Енне, вона була недалеко, разом з Найєю, отже у безпеці. Гел загорнувся у теплу ковдру, якою його певне накрив Лянгал, обняв сина й знову заснув.

Мешканці печери прокидалися дуже рано. Лянгал і Керфі вже кудись пішли. Велика печера шуміла сотнею голосів, грюкала, стукала, кричала дитячими голосами. Айре прокинувся, виборсався з рук Гела, відразу скочив на ноги й побіг у коридор, той що вів ще глибше у печерний лабіринт. Гел мусив вставати і йти за сином:

- Куди ти біжиш? – запитав Гел у малого, коли наздогнав й схопив за руку.

- Там живе Найя та Енне, - Айре показав на вхід у печеру закритий правдивими дверима з дерева, - хочу до них.

- Енне вже знайшла собі житло, - усміхнувся Гел.

- Найя прийшла й каже – йдемо зі мною, - Айре намагався говорити як Найя, копіюючи її акцент, - Я хотів також з ними, але мене не взяли, сказали, прийти ранком. Вже ранок.

Гела завжди дивувала здатність Айре розповідати. Малюк говорив тільки основне, додумувати деталі вже доводилося самотужки.

Гел хотів постукати у ті двері та Айре відчинив їх, забіг у печеру, й одразу стрибнув на купу матраців де спали дівчата. Гел також зайшов до затишної печери де горіли свічки. Огледівся, побачив ще один вхід, звідти вийшов Нат, він вже був у теплому одязі озброєний луком і стрілами, побачив Гела та Айре усміхнувся, махнув рукою, запрошуючи Гела:

- Заходь, не бійся, давно потрібно тих сплюх розбудити. Так малеча? – запитав у Айре.

- Так, - відповів малий і почав скакати по ліжку.

- Айре, - Гел намагався втихомирити малого.

- Та годі! – Найя сіла вхопила малюка, повалила на ліжко, - Кого ми зараз залоскочемо?

Енне також сіла, пригладила розпатлане волосся, подивилася на подругу яка гралася з Айре. Зітхнула наче її прирекли на довічне недосипання.

- Йдемо, - мовив Нат до Гела, - дівчата наглянуть за твоїм сином.

Енне вирячилася на Ната. Наче хотіла запитати чи давала вона дозвіл використовувати її час без дозволу.

 - Ми наглянемо за малюком, - пообіцяла Найя, - а він допоможе нам з білими.

Певне вона говорила про собак.

 - Доню, ти певна що не хочеш на полювання? – перепитав Нат у Найї.

- Ні тату, - відповіла дівчина, міцно обіймаючи Айре, - не люблю я ті гонитви між деревами.

- Добре мала, як хочеш, - відповів Нат, - А ти, як тебе? Гел. Йдемо зі мною, підберемо тобі теплий одяг, перевертень не завадить.

- Я так зрозумів, мене не питають хочу я на полювання, чи ні, - мовив Гел.

- Тебе не питають, - усміхнувся Нат.

- Я хочу на полювання! – вигукнув Айре. Й виборсався з рук Найї, підбіг до Ната, - я також котик.

- Наступного разу, малеча, - пообіцяв Нат, - сьогодні підуть тільки дорослі котики.

Айре набурмосився.

- А ми на ковзанах підемо кататися, - пообіцяла Найя.

- І на санках? – зрадів малий тейл. І знову стрибнув на ліжко.

- І на санках, з гірки, - додала печерна дівчина.

Енне затулила обличчя руками простогнала:

- Це напевне сон, я сплю у капсулі довготривалого сну. Й мені сниться печера.

- Та усе добре подружко, ти звикнеш, - пообіцяла Найя.

- Санки! Хочу санки, - вимагав Айре.

Гел обняв малого:

- Ти будеш слухняним, і без мене не трансформуєшся у котика.

- А чого? – здивувався малий. Навіть скакати перестав.

- Та йдемо вже, усі чекають. Тебе ще одягнути потрібно. Мабуть, ще й їсти хочеш? – Нат відчинив двері двопечерної квартири, - полювання триватиме годин шість, скоро повернешся до свого сина.

- Енне нагадуй йому, що людей налякає його котяча трансформація, - попросив Гел.

- Добре, - сумно відповіла Енне, - корабля у мене немає, тож буду тут нагадувати Айре, що не треба ставати котом.

- Так, котом звичайним також не слід, бо залізе кудись не дістанете, - попередив Гел.

- О-о-о, - застогнала дівчина-пілот.

Гел усміхнувся її відчаю, і вийшов за Натом.

У великій печері група з богів і молодих хлопців збиралися на полювання. Хтось ще снідав, хтось налаштовував мисливську зброю, загалом луки зі стрілами й списи, і п’ять пістолетів з широкими дулами, була ще одна рушниця. Собаки стрибали навколо мисливців на них вдягали нашийники й закріплювали на спинах дорожні сумки. Вожак Іклань побачив Гела, підбіг до нього привітатися. Гел погладив великого пса.