Частина десята Печерні люди

Великі білі собаки тягли санки по снігу. Керували санчатами люди у темному хутряному одязі, шапках, рукавицях, сонцезахисних окулярах.

Погоничі зупинили собак біля космічного корабля

Троє підійшли до зачиненого люка, четвертий залишився біля собак.

Люк на кораблі відчинився, з нього визирнув білявий юнак. Привітно посміхаючись, помахав рукою. Сміливо вийшов назустріч гостям.

– Ми мирні люди, – повідомив хлопець з корабля міжгалактичною мовою.

– Ми на це сподіваємося, – відповів один з чоловіків міжгалактичною.

З люка визирнув смаглявий, синьоокий, з чорним хвилястим волоссям юнак. Він також вийшов з корабля, підійшов до гостей.

– Вітаю.

Гість зняв хутряну рукавицю, простягнув темну долоню блідо-синього кольору привітався, зняв дивні затемнені окуляри ручної роботи і в’язану маску. Усміхнувся, у нього було гарне витончене обличчя й темні очі.

– Лянгал, - назвав своє ім’я незнайомець.

Гел потиснув йому руку.

– Гестел.

– А цей здоровань, – Лянгал указав рукою на високого й кремезного чоловіка, – то наш вождь і звати його Тоорл.

Гел підійшов до вождя, привітався.

- Здається ваш корабель більше не підніметься у космос, цікаво як вам взагалі вдалося посадити його? – запитав вождь.

- На гравітаційному двигуні, - відповів Гел, - добре що не згорілі.

- Дивні пошкодження, - мовив Лянгал, розглядаючи роздерту обшивку корабля, - наче дракон кігтями подер.

- Силове поле вимкнулося, - хмикнув Гел, - пом’яло трохи.

- Авжеж, - усміхався Лянгал, - авжеж.

Тоорл уважно подивився в очі прибульця, тихо запитав:

– Ти перевертень?

- Він не становить загрози, - мовив Керфі, й простягнув руку Тоорлу, - Керфі. Я радий що ви приїхали, ми думали що планета не населена.

- Ви бачили мої сліди біля корабля? –  запитав Гел у вождя.

- Здогадливий, - хмикнув Тоорл, - О ця планета населена, - відповів він Керфі, - це ще той зоопарк.

- Тут є космодром? – запитав Керфі.

- Жодного, - відповів Лянгал і засміявся наче гарно пожартував, його товариші підтримали той сміх.

- Як називається ця планета? – запитав Гел.

- Ми називаємо її Сенп (холодна), - відповів Тоорл, - і ми зовсім не знаємо де вона в біса знаходиться і як позначена на зоряних картах.

- Отака халепа хлопці, - усміхнувся Лянгал, - але тут також можна жити. Ми от живемо.

- І скільки ви тут вже живете? – запитав Керфі.

- Років сто – відповів вождь.

- Сто років? – перепитав Керфі.

- Більше чи менше, у середньому, так би мовити, - підтвердив Лянгал.

- Всесвіте! Оце я встряв, - з розпачем мовив халкеєць.

З корабля вистрибнув Айре:

– Татко! Я хочу до татка!

Енне вийшла за малюком. Привіталась із незнайомцями, вони їй здалися небезпечними дикунами.

– А ось і менший лаполюд, – розсміявся вождь. І запропонував, - Якщо хочете, можете жити з нами у печерах. Та деякі наші люди бояться, незвичного. У нас був один змінний, він пішов від нас, давно, років п’ятдесят вже як. Я хотів би зберігати у таємниці ваші відмінності якомога довше.

– Я розумію, – погодився Гел.

Айре добіг до батька, заховався за його ногами і мовчки визирав, вивчаючи людей. Спочатку він подумав, що то також перевертні-котики. Малий потягнув татка за рукав светра.

– Вибачте, – з усмішкою мовив Гел до Тоорла і Лянгала, і присів до дитини.

– Татку, вони котики? А чому на двох ногах? – пошепки запитав Айре, притулившись до таткового вуха.

– Ні маленький, вони люди, то у них такий одяг, – відповів Гел.

– Ура, санки! – Айре побачив нарти і побіг до них.

Не встиг четвертий погонич його зупинити, як дитина повисла на шиї найлютішого пса-вожака. Пес замахав хвостом і  з розумінням подивився на Гела: мовляв, у мене такі щенята веселі були, от повиростали.

Тоорл і Лянгал здивовано дивилися на дитину-перевертня, що гралася з білими велетенськими собаками, і на батька-перевертня, який з посмішкою спокійно за тим спостерігав. Тоорл навіть помітив, як перевертень і вожак зграї подивилися одне на одного, наче порозумілися два чоловіка і про дітей поговорили.

– Не боїшся, що твою дитину розірвуть наші собаки? – запитав Тоорл.

– Собаки йому не нашкодять, - відповів Гел.

Керфі з тугою дивився у небо.

- Та не переймайся так, - мовив до нього Лянгал, - може врешті хтось прилетить сюди й не розіб’ється.

Третій чоловік на ім’я Нат мовчки спостерігав за чужинцями. Нат згадав як корабель на якому він служив навігатором захопили космічні пірати. І як ті пірати викинули увесь екіпаж корабля, серед ночі, у цій долині, понад сто років назад.