Частина друга. В гори

Йшли угору, чіплялись за корені дерев якими позаплітало каміння вздовж гірської стежини. Коли вийшли на рівний майданчик Нар запитав у Гела:

– Ми пройшли мінне поле?

– Вже три кілометри за ним, – відповів калтокієць.

– Жінки ледь тримаються на ногах, їм потрібен відпочинок. З нами ще й немовлята. Адже за нами ніхто не женеться?

Гел озирнувся. Густий ліс передгір’я здавався зовсім темним, та ворожим. Але вночі він добре захищав утікачів.

– Краще не зупинятися, – відповів Гел.

– Нам потрібен відпочинок і якесь багаття, – просив Нар, – Надто холодно для металіків, до ранку ще годин п’ять, замерзнуть. І ця смертна жінка, у неї може бути переохолодження.

– Багаття розпалювати не можна? – запитала Ленора, вона підійшла до чоловіка обняла його, – ти сам холодний як лід.

– Багаття не можна, втікачів з космодрому шукають, відліт платформи зафіксували. Врятувалося дві платформи з вашими. Місцеві бойовики чекають поки ми вийдемо до найближчого населеного пункту, чи дамо сигнал у космос. ІБуде ще холодніше, коли піднімемося вище. До ранку лише три години, краще йти бо усі заснемо, а надіянка з дітьми замерзнуть, для них це смертельно, – Гел розмірковував.

– Ви адмірале, наскільки я знаю, потужний маг, то ж вам не складно огорнути нас якимось захисним полем, як наметом, – мовив Мег, він наздогнав Гела, Ленору й Нара, – людям необхідно відпочити.

– Краще вже тоді багаття, – усміхнувся Гел, – магічний імпульс зафіксують відразу.

– Як у вас усе складно, пане адмірале, – хмикнув асонський принц.

– На жаль, – буркнув Гел.

– Куди ми так біжимо, ви нам скажете, чи це таємниця? – запитав Мег, наче Гел був основним винуватцем у тому, що він і його люди опинилися у горах на ворожій території.

– Ми маємо пройти двадцять кілометрів угору, до старого маяка. Ним давно не користувалися, він заблокований, я можу його відчинити, там є усе необхідне для життя. То своєрідний бункер.

– Це схоже на план, але двадцять кілометрів угору, – мовив Карт Нар, і знову повторив, – жінкам необхідна хоча б година на відпочинок, щоб йти далі.

– Ми не такі слабкі, як вам здається командире, – заперечила Ленора, – ми впораємося, зупинятися не можна.

– Я не зможу, далі йти, – жінка з жовтим волоссям знесилено сіла на каміння, – залиште мене тут, головне дітей врятуйте.

– Ми вас не залишимо, – запевнив її Мег. – Потрібно буде понесемо, – подивився на Гела, – нам потрібен транспорт.

- Як у вас усе складно, - зітхнув Гел. Натикнувся на обурений погляд асонського принца.

Ленора обняла надіянку, вмовляла підвестися, жінка жалілася що її ноги не тримають.

Дітзаснули на руках асонських солдат. Меронг запропонував нести знесилену жінку на руках.

Гел принюхався. Заплющив очі скануючи простір:

– Ми неподалік поселення, піду вкраду якийсь транспорт. Залишайтеся тут на місці, чекайте. Вогонь не розпалюйте, тут багато листя, зробіть собі з нього якись прихисток.

– Може я допоможу, – мовив солдат з миротворчого загону Янір, – я служив у патрулі.

– Це добре, тоді краще охороняй своїх людей, тут ти потрібніший, – відповів Гел, і несподівано усміхнувся до Ленори, запитав, – Лена йдеш зі мною?

– Йду, – з якоюсь підсвідомою радістю відповіла вона, вхопилася за його руку, – не знаю чим я можу тобі допомогти, але треба то треба. Емін ти старша.

– Я старша! Нічого собі підвищення, – Емін подивилася на медсестру Дані й молодшу лікарку Селі, - я старша.

Дані усміхнулась наче почула хороший жарт.

- Керуй, - знизала плечима Селі й сіла на холодний камінь, вкритий вогким мохом, - ми тут точно заснемо й знайдуть нас через років сто.

- Не нити, - відповіла Емін, - все буде добре.

Надіянка почула плач свого сина. Малий прокинувся й разбудив свого нового братика. Молода матір переживала чи вистачить молока для двох, чи взагалі воно ще є у її грудях після того що вона пережила. Й пелюшок у лісі не знайти. Асонці у свої тонких шовкових комбінезонах, з негорючої тканини, після численних поранень залишилися напівголі. На пелюшки могла піти лише її широка спідниця.

 Гел йшов попереду, Ленора за ними:

– Як далеко те поселення? – запитала Ленора.

– «За п’ять хвилин дійдемо», – відповів він. Вона чула його голос у своїй голові, вже звикла до телепатичного спілкування. – «Шукаємо гаражі, позичимо платформу. У найближчому будинку просимо їжу, пелюшки, одяг і тікаємо.

– Там зараз напад? – запитала вона, – ці виродки ще там?

– Вже ні, – відповів Гел, – пішли.

– А люди?

– Так, це було поселення незмінних, на нього напали ворлоки братерства, тепер звинуватять місцевих перевертнів.

Вийшли з лісу зупинилися. У поселенні усе горіло. Горів центральний будинок з вежею. Горіли садиби навколо. Лише будинки що стояли поодаль уціліли. Мимо пробігла зграя собак.