ДАНАРІЙ. РОЗДІЛ 3.СВЯТО ЛІА.2

Ритуали були частиною життя поселення. Вони об’єднували жителів, були частиною життєвого циклу окремого племені та цілого народу. Віра формувала світогляд, взаємовідносини, традиції. Визначала побут, стверджувала класовість і регулювала міжкланові зв’язки.

Дев’є заховався за край. Швидко закінчився день, і наблизилася ніч. По іншу сторону небосхилу підіймалася повнолика Номбве[1]. Її блакитне сяйво освітлювало острів Сутінків, створюючи враження, неначе все довкола перетворюється на світ води. Земля під ногами, чагарники, дерева з будинками – усе насичувалося блакиттю одного з нічних світил.

Лемуанці сходилися до святилища. Воно знаходилося в центрі Ліхан-Баліс. Там була невелика водойма, обкладена камінням. Поряд стояло три великих кристали. На них були висічені слова «Ліа», «Ліаше» та «Ліар»[2], що символізували три втілення стихії води, три образи Великої богині Ліа. По бокам стояли дві кам’яні чаші і миска, наповнені грибами, кристалами і квітами, які під світлом Номбве, випромінювали синє та зелене сяйво.

Кілька лемуанок, одягнутих у сині шати, клопотали біля святилища. Вони були послушницями богині. Найстаршою серед них була Маліка – моя мати. Вона здійснювала найважливіші з обрядів, слідкувала за дотриманням та виконанням ритуалів. В її руках зберігалась сила, якій корився навіть старійшина. Але матір ніколи не використовувала її, навіть коли загинув батько, а мене не було поряд, Маліка не скористалася авторитетом, аби зберегти свою позицію в племені. Разом із донькою вони покірно переселилися на окраїну Південного Болота.

Коли я повернувся, то запитав у матері, чому вона цього не зробила, але її відповідь змусила мене визнати, що я ще надто мало знаю про себе та не розумію світ, у якому живу.

- Якщо ти повернувся, але досі вважаєш, що тебе визначає чиясь думка, то ти так нічого і не навчився. І восьми років, мабуть, було замало.

Мені не було чого відповісти. Тож я змовчав, але не зміг прийняти мамину позицію.

Я повернувся, аби змінити статус моєї сім’ї, лише не знав, чи буде достатньо для цього часу.

Сьогодні відбувався «ритуал прийняття». Нещодавно в поселенні з’явився новий приплід. Кілька лему народили нащадків. Згідно циклу Номбве цієї ночі був найкращий час для отримання благословення богинею Ліа.

Впольований крокодил був майстерно розібраний жителями Південного Болота. Його кров була зібрана до чаші, шкіру віддали храму, а м’ясо після ритуалу буде роздане кожному присутньому.

Коли я був дитям, усе здавалося таким таємничим і загадковим. Та за вісім років я отримав знання, які багато на що проливали світло. Це зовсім не означає, що я перестав вірити чи почав заперечувати важливість ритуалів, навпаки, став помічати більше деталей, і розуміти їх підґрунтя.

Як би там не було, а ритуал поступово підходив до завершення. Щасливі батьки тримали на руках «прийнятих» немовлят. Маліка стояла перед трьома великими кристалами, і читала завершальну молитву вдячності богині Ліа. Лему з нетерпінням очікували на роздачу м’яса і початок святкувань.

- Ой!

- Що це?

- Погляньте!

- Богине захисти нас!

Навколо залунали вигуки, зойки, злякані голоси.

Погляди всіх присутніх були прикуті до нічного неба. Саме там, поряд із круглою блакитною Номбве, небосхилом прямували три розжарені об’єкти. З’явившись на заході, вони швидко прямували на схід, згораючи в атмосфері Сеннорри.

- Морін[3], халепа! – Сказати, що поява трьох каменюк у небі, перекреслила всі мої плани – не сказати нічого! Я вже збирався смачно вилаятися, та мою увагу прикували слова матері.

Маліка раптово припинила молитву. Її очі стали яскраво-синіми, схожими на сяючі кристали, а голос – подібний дзюркоту річки. Таке траплялося вкрай рідко, але завжди зачаровувало та лякало мене. Момент просвітлення. Мить, коли вона вже не була жрицею, а ставала віщункою, оракулом.

- Діти мої! Я – богиня Ліа, володарка вод, втілення стихії, що дає і відбирає життя, проявляє ніжність, тепло та холод. Кажу вам: почуйте! Почуйте і прийміть слова божественного відкриття! Стережіться! Великі руйнація, випробування і біль спіткають дітей Сеннорри. Бау – володар часу визначив день. Аміка, Морін та Ґедже – володарки долі, зважили і винесли вирок. Дейнар – володар війни, нагострив і направив лезо. Дівона – володарка смерті послала воронів. Бо Тантея – володарка мороку і жаху, влаштувала бенкет!

Зіниці Маліки знову згасли, і вона безсило опустилась на долівку. В святилищі богині води запанувала тиша. Гнітюча і тривожна. Усі південноболотівці знали, що дар віщування головної жриці – не вигадка, і не ошуканство. Він справжній. І від цього, сказані слова, важким камінням, як те, що зараз перетинало небозвід, осіли в душах присутніх.

Я більше не ховався. Моя таємниця вже не мала значення.

Провівши пазуром по зап’ястю і натиснувши кілька жовтих лусок, що проявилися, я знову відкрив просторову кишеню, з якої з’явився ОЗІ.

- Біп, біп-біп! – Одразу запищав конструкт.

- Та годі! Показуй уже.

Поряд з металевою кулею швидко з’явилося марево із текстом: «Увага усім підрозділам. Академія просить негайно повернутися на острови.»