ДАНАРІЙ. РОЗДІЛ 2.ПОЛЮВАННЯ НА КРОКОДИЛІВ.2

Четверо чорних товстошкірих крокодилів розляглися на березі, поряд із Тихою, підставляючи свої вгодовані боки теплим променям вранішнього Девіора. Їх міцні шипасті хвости мочили свої кінці у воді, а широкі, всіяні гострими зубами, шелепи чекали на свою поживу із чагарників.

Один із крокодилів довгими пазурами рихлив сухий ґрунт. З такою ж легкістю він міг розривати власну здобич. Троє інших пильно стежили за лісом.

Щось тут було не так. Зазвичай, крокодили лежать головами до річки, аби в разі небезпеки миттєво зникнути під водою. Та перш, ніж моя здогадка з’явилась в голові, старійшина дав знак рукою.

Перший спис просвистів зліва. Його гостре вістря летіло прямо в крокодила, який продовжував порпати землю.

Моя рука здійснила відточений рух. Кинджал миттю вилетів навздогін спису. Два леза торкнулись одне одного, їх траєкторії злились і змістились. Спис оминув обраного крокодила і проштрикнув крайнього правого. Одразу за списом з’явилися металеві сітки. Жертва була обрана. Решта крокодилів мала б в цей момент зникнути у воді, але цього не сталося. Лише один, який був першочерговою ціллю, відступив. Тоді, як двоє інших кинулися на списників.

- Ейрес…

- Данарій…

Саме син старійшини був, тим, хто зробив перший кидок. А я, тим, хто цю атаку змістив. Наші погляди зустрілись, та зараз був не час для суперечок.

Загін ігуанців змушений був відбивати атаку двох крокодилів, а гекони – допомагати молохам вполювати третього, який виривався з металевих сіток. Влучні стріли швидко перетворювали крокодила на представника родини їжакових.

Ще трохи часу та зусиль, і полювання майже скінчиться. Майже, бо не зважаючи на те, що моєму племені вдалось вполювати здобич, їм потрібно було відбити напад ще двох крокодилів.

Мисливці вже були готові до сутички, та коли перша особина затихла під металевими сітками, інші – швидко відступили до води.

- Жити набридло?! – Першим закричав син старійшини. – Ти втрутився у мою атаку!

- Думаєш, чому?

- Чому?! Нахаба! Ще й питає «чому»?! Батьку… - норовливий ігуанець шукав підтримки від старійшини, та коли обернувся, отримав кулаком у морду.

- Телепень! Навіщо тобі очі?! Га?

- Але, батьку, я…

- Ти?! Ти що хотів довести? Як ти обрав ціль? Я тебе питаю!

Ейрес стояв, і порожнім поглядом дивився на старійшину. Він насправді не розумів, де помилився. Чому не я , а він отримував прочухана? Та не лише він, деякі з мисливців теж не розуміли, що відбулося, тому ховали свої очі від гнівного погляду Удхара.

- Данарію!

- Так, старійшино.

- Поясни.

- Звісно. – Я глянув на Ейреса байдужим поглядом. І рівним голосом відповів, – крокодил, що першим зник у воді, і в якого ти цілив, був самкою, яка мала відкласти яйця. Решта троє – її охороняли.

Тепер і решта мисливців блідли, наскільки це взагалі було можливо. А все тому, що Ліа – Велика богиня, на честь якої сьогодні готувався ритуал, і яка виступала центром життєвого циклу народу Лему, була не лише лагідною заступницею, а й нестримною месницею. Як втілення води, Ліа могла бути ніжною та життєдайною, але у гніві – руйнівною та невблаганною. Так, в її ім’я приносилися жертви, здійснювалися ритуали, але вбивати дітей, або матерів, що їх виношували – означало накликати на себе найбільше з можливих проклять богині. За таке не милували. Ніколи і нікого.

Ейрес опустився на коліна, і схилив голову перед водами Тихої, торкаючись чолом піску.

- Велика богине, пробач сліпцю його нерозумність. Не нашли біди на нашу землю. – Він вихопив з-за паска мисливського ножа і різонув собі по руці. Кров цівкою потекла у річку. – Моя жертва – моє покарання. Пробач та захисти нас, Велика Ліа.

- Пробач і захисти нас! – Повторили решта мисливців, на колінах, схилившись перед рікою.

- А тепер ходімо. – Віддав вказівку Удхар. – Несімо здобич до Південного Болота. І сподіваймось, що вона буде прийнята за жертву.