ДАНАРІЙ. РОЗДІЛ 1.РАНКОВЕ СПІЗНЕННЯ.2

Ліхан-Баліс було звичайним лемуанським поселенням, вигляд якого повністю відповідав його назві. Лемуанці, в свою чергу, це малочисельний войовничий народ, що живе племенами. Зазвичай вони населяють водні або болотисті місцевості острова Сутінків. Кожним поселенням опікується старійшина, що обирається у смертельному поєдинку із числа найвправніших мисливців та воїнів.

Зовні лемуанці схожі на великих ящірок: їх шкіра луската, кінцівки закінчуються довгими пазурами, а тіло надзвичайно гнучке і має довгий хвіст. Як і в звичайних плазунів, колір шкіри та зовнішній вигляд лемуанців сильно різняться, і в аналогії зі своїми віддаленими земноводними прототипами, народ Лему поділяється на окремі види: ігуани, саламандри, хамелеони, варани, молохи, гекони і багато інших. Але на цьому схожість із простими ящірками закінчується: поведінка, стиль існування, спілкування та життєві цінності говорять про те, що цей народ є ще одним представником сенноррійців.

Живуть лемуанці у дерев’яних будиночках, збудованих на стовбурах дерев високо над землею. Висота, як і вид дерева, залежить від соціального статусу члена племені: чим вищий статус, тим вище будинок і міцніше дерево, на якому він збудований.

Та є серед лемуанців і вигнанці. Ними являються старі, каліки та сироти, якими ніхто не опікується і котрі є тягарем для племені, їх називають «мабкхан[1]». Дослівно, це означає «той, що живе на землі», але асоціюється зі значно гіршим поняттям – «те, що викинуте на землю або непотріб». Тому слово «приземок» часто застосовується, і сприймається, як образа.

Вигнанці не мають права, та й змоги теж, будувати свої будинки на деревах, і, найчастіше, живуть в землянках або халабудах із гілок, очерету та багнюки. Звісно, я розумію, що такий суспільний розподіл дозволяє уберегти плем’я, адже в разі небезпеки чи нападу хижих тварин, першими під удар потрапляють найслабші, і це дозволить решті племені вберегти свої життя. Але прийняти такий стан, а тим більше стати його частиною, я зовсім не хочу.

Після смерті батька моя сім’я теж ледь не опинилась «на землі», і лише завдяки впливу матері та пам’яті про батька, ми стали «ітан-еен[2]» з тих, що живуть на деревах. Наш будинок розташувався на висоті двох з половиною метрів над землею майже на останньому дереві поселення, що зробило нас не надто вищими від приземків. Ми стали частиною найслабших. І в разі небезпеки, жоден з членів племені не захищатиме ні мого дому, ні моєї сім’ї, хіба – випадково.

Ситуацію потрібно було змінювати! Єдиним можливим способом зробити це – стати найкращим мисливцем і захисником племені. Тоді, завдяки моєму авторитету, ми змогли б змінити будинок, піднятися вище по статусу, і моя сім’я була б у більшій безпеці, ані ж зараз. Та наразі мені до цього дуже далеко! В поселені живе чимало вправних мисливців і сильних захисників, а моє вранішнє спізнення на сьогоднішнє полювання узагалі може зробити мою ціль недосяжною. Без сумніву, мою затримку обов’язково сприймуть як неповагу до племені, і за неї я буду покараний. Та, найгірше, що може статись, старійшина має владу назавжди заборонити мені участь у полюваннях, і тоді стати найвправнішим… або бодай-якимось мисливцем я не зможу.

Навперегін зі своїми думками я стрімголов мчав через чагарники, оминаючи трясовину, перестрибуючи через повалені гілки та коріння, що стирчало із землі, намагаючись не вкрутити шиї, коли нога раптом ковзала по багнюці, лиш би хутчіш дістатися місця збору. Одне за одним позаду мене залишились дерева Південного Болота, і коли я майже добіг до краю поселення, з-поза останнього стовбура несподівано з’явився Ейрес – чорношкірий ігуан з червоним ірокезом. Зненацька перегородивши мені шлях, він зробив випад рукою, і я від неочікуваного удару в груди повалився на землю.

- Ти спізнився. – Єхидно оскалився син старійшини.

- Ейрес… – процідив я крізь зуби, стиснувши кулаки. Потім оперся на лікті, аби підвестись. – Чого тобі?

- Ти не достойний бути мисливцем. Навіть частиною цього племені. Тобі місце саме там, де ти зараз, у багнюці… тобі і твоїй сім’ї...

- Не смій чіпати моїх рідних! – Викрикнув я, скочивши на ноги і зустрівшись поглядом із ігуанцем. – Не смій… - повторив йому майже пошепки. І в цей момент я відчув холод, що розтікався вздовж хребта, а далі – по всьому тілу, наповнюючи його дивовижною силою. В очах Ейреса з’явились подив та розгубленість, а на його спині затремтіли червоні гребінці.

- Ти.. ч-чого? Зас-спокойся. – Зробивши крок назад, мовив ігуан. – Нас чекають. Ходімо.

Він різко розвернувся, і швидким кроком попрямував до гурту мисливців. Зробивши глибокий вдих-видих, я попрямував за ним.

«Цього лише бракувало!»

Ейрес ніколи так просто не відступав. А я, аж ніяк не хотів відчувати в собі ту силу, котра щойно намагалася пробудитись. Принаймні, не зараз.

- Нарешті. - Зустрівшись з суворим холодним поглядом старійшини, ми з Ейресом застигли на місці. - А я думав, що вже не прийдете.

- Батьку, я...

- Годі! - Різкий жест рукою змусив Ейреса проковтнути решту заготовленого виправдання. - Це неповага і до племені, і до мене. Якби не сьогоднішній вечір, я б... та ви ще своє отримаєте! А зараз ходімо. Час полювання. Відшукаймо гарну здобич для вечірнього ритуалу.

- Добре, батьку!

- Так, старійшино.

________________

[1] Мабкхан – «при землі», «приземок».