ДАНАРІЙ. РОЗДІЛ 1.РАНКОВЕ СПІЗНЕННЯ.1

Острів Сутінків, поселення Ліхан-Баліс[1].

- Дан… Даня… ну прокинься вже! – Настирливий писклявий голос пробився крізь чуткий і такий бажаний ранковий сон. Прокидатись не хотілося, але голос наполегливо продовжував проганяти ранкову дрімоту. До голосу додалась пара тендітних рук, які з усієї сиди намагалися мене потрясти. Відкривши одне око, я побачив свою молодшу сестру, що стояла поряд із гамаком, у якому я спав. Її  великі жовті очі видавались стурбованими.

- Що знову? – Потягуючись і протираючи очі, запитав я в Кіари.

- Лері[2] зник. – Похнюпившись, відповіла сестра.

- «Малюк»… - кому, окрім цієї малої непосиди, могло прийти в голову назвати так чорного як смола півметрового павука?! Звісно, коли Кіара підібрала його покинутого та брудного в одному із розорених гнізд, він запросто поміщався на її долоні, і все ж… - попроси Азу[3], нехай пошукає, - вирішив подратувати я сестру.

У цей момент я спробував уявити, як «Сірко» – півтораметровий сторожовий ящур, розшукує у нашій невеликій деревній хатині зниклого, скоріш за все саме через того-таки Азу, волохатого півметрового клубка з шістьома лапами, який при першому ж ворожому русі плазуна плюється білою клейкою павутиною. Подальші «змістовні» крики сестри та матері навіть не потрібно було уявляти, я їх знав настільки добре, як і те, що мене звуть Данарій, що живу я в невеликому поселенні-племені Ліхан-Баліс, що на острові Сутінків.

Лері та Азу були домашніми улюбленцями маленької непосиди. Ну, може не такої вже й маленької, адже моїй сестрі було дванадцять, та мені досі видається, що їй лише чотири. Як тоді…

Але зараз не про те…

У кожного з них була своя територія: павук, зазвичай, жив у будинку, в кімнаті Кіари, а ящур – надворі, на стовбурі домового дерева. Та інколи їх шляхи перетинались. І тоді перед нашими очима вимальовувалась дивовижна і, водночас, кумедна картина: і Малюк, і Сірко чітко розуміли, що вони «не чужі», тому про справжню сутичку мова ніколи не йшла. Тим не менш, їх гра інколи виходила за межі простих безпечних пустощів, і постраждала сторона, зазвичай – Лері, ображено зникала у невідомому напрямку. Після чого мені доводилося виконувати роль домашнього слідопита і відшуковувати для Кіари її горе-забіяку.

Мабуть, і цього ранку, доки я спав, Лері та Азу вже встигли зустрітись, обмінятись вранішніми «доброго здоров’я» і, як результат, моя кімната обзавелась ще одним елементом інтер’єру у вигляді будильника, роль якого добросовісно виконувала молодша сестра, що саме зараз ображено трясла нижньою губою.

- Гаразд. – Я виліз із гамака і сів під ним у позі лотоса. Після чого, заплющив очі та зосередився на своїх відчуттях.

Кіара нарешті заспокоїлась і принишкла. Вона знала, що зараз краще мені не заважати. Насправді, якби сестра продовжувала галасувати, це ніяк мене не відволікало, але чого тільки не придумаєш, аби насолодитися хвилинами дивовижної тиші?!

Кілька секунд концентрації дали результат. Я розплющив очі і мовив:

- Твій Малюк заховався на кухні, під кошиком для ягід, - я не встиг закінчити речення, як Кіара зірвалася з місця і уже покидала кімнату, тому мусив крикнути їй услід, - захопи мазь юхлорії[4], у нього поранена передня права лапа.

Коли сестра зникла за дверима, я підвівся на ноги, і зробив кілька кроків, аби розім’ятись та остаточно прокинутись.

Над «Південним Болотом» народився новий день, сіре небо оживало яскравою синню в перемішку з пухкими білосніжними хмаринками. Легкий вітерець грайливо ховався у зелено-сірому листі домових дерев. Прислухаючись до його шелесту, я подумав, що сьогоднішній день мені принесе? І тут…

- Вівцю мені в друзі! – Раптова згадка перервала хід моїх думок. – От бовдур! Мене приб’ють. На крайній випадок, занурять головою у вигрібну яму, і нікого в цей момент не хвилюватиме, прикріплена вона до тіла чи ні! Це ж треба було проспати?!

Зараз я був навіть вдячним несподіваному вранішньому пробудженню, яке організувала моя сестра, інакше – на мене очікувало б серйозне покарання. Я швидко одягнувся, сховав за пояс свій кинджал, що залишився від батька, і швидко шмигонув у вікно, аби за мить, опинитися в іншій кімнаті, що слугувала нам кухнею.

- Я скільки разів тобі казала заходити через двері? – Смачний мамин запотиличник змусив мене почухати лису лускату голову і з винуватим поглядом сісти до столу. Зараз мій мозок був надто заклопотаним, аби реагувати на материні зауваження або звертати увагу на те, що саме було у моїй тарілці. Я механічно поглинав поданий сніданок, тоді як думками був уже далеко від дому.

- Не поспішай, бо подавишся, - зауважила мати, помітивши з якою швидкістю я справлявся зі сніданком.

- Я шпіжнююсь. – Вкинувши до рота останній шматок, схопився з-за столу. – Було смачно, дякую. Я побіг.

- Ото брехло! – Відказала мати, поглянувши на мене сердитими очима, - ти ж навіть не бачив, що їв. – Її погляд став лагідним. І вона дбайливим голосом мовила, - але будь обережним і не дозволяй іншим кривдити тебе.

Матір обійняла мене і провела поглядом до дверей, за якими я швидко зник.

_______________

[1] Ліхан-Баліс – «Південне Болото».