Розділ 3

Плямка ще ніколи не рухалася так упевнено. Раніше вона просто відчувала – неправильно покладену ложку, загублену рукавицю, зламану іграшку, сумного їжака. Усе це було поруч у межах кількох кроків. Тепер нитка тягнулася далеко, набагато далі, ніж Плямка будь-коли бувала сама. Вона не сумнівалася. І це трохи лякало.

Ліс зустрів їх тишею, не тією тривожною, що була біля розриву, звичайною. Десь високо цвірінькали птахи. У кущах шелестіло щось маленьке. Сонце пробивалося крізь листя круглими плямами, які весь час повільно пересувалися землею. Соломія озирнулася.

— Мені більше подобається такий ліс.

— Мені теж, — сказав Іван.

Омелян нічого не відповів. Він час від часу звірявся зі своєю картою, щоправда, вона зовсім не допомагала – срібної нитки на ній більше не було. Лише звичайні кольорові Стежки.

— Вона зникла? — здивувалася Соломія.

— Ні.

— Але ж була.

— Була.

— То куди поділася?

Омелян обережно згорнув карту.

— Думаю, вона показалася тільки для того, щоб ми зрозуміли: це не випадковість.

— А тепер?

— Тепер вести нас буде не карта.

Усі троє подивилися на Плямку. Вона вже звернула зі стежки.

— Стривай! — гукнула Соломія.

Плямка навіть не озирнулася. Вона впевнено поповзла між папоротями.

— Я ж казав, — мовив Іван.

— Що?

— Тепер веде вона.

Через кілька хвилин знайома лісова доріжка залишилася позаду. Тут Соломія ще ніколи не була. Дерева росли густіше, під ногами замість стежки лежав м’який килим із торішнього листя, гілки перепліталися так низько, що Іванові кілька разів довелося відводити їх убік, щоб не отримати ляпаса.

— Тут хтось узагалі ходить? — спитала Соломія.

— Судячи з усього, давно ні.

— Тоді чому…

Вона замовкла. Попереду стояв старий дороговказ, похилений, порослий мохом. Одна стрілка відламалася, друга дивилася просто в землю, третя…Третя повільно повернулася, сама. Соломія різко зупинилася.

— Ви це бачили?

— Бачили, — спокійно відповів Іван.

Омелян уже діставав записник.

— «Дороговказ самовільно змінив напрямок…» — пробурмотів він, записуючи.

— Ти серйозно зараз це записуєш?

— Це моя робота.

— А здивуватися?

— Потім.

Соломія похитала головою.

— Ти дивна жаба.

— Я представник Стежової служби.

— Ну то й що.

— Та нічого, але робота в мене така, що дивуватися буду потім.

Плямка вже була біля дороговказа. Вона уважно розглядала його нижній край, потім обережно торкнулася деревини і здригнулася. Її срібна нитка раптом стала яскравішою, не набагато, але достатньо, щоб її помітила Соломія.

— Омеляне…

— Бачу.

Він теж підійшов ближче. На зворотному боці стовпа, майже повністю прихований мохом, був вирізьблений знак. Коло і сім тонких ліній. Точно такий самий, як на скриньці Марусі. І точно такий, як на старому полотні.

— Це не може бути випадковістю, — прошепотіла Соломія.

— Уже вдруге за день, — кивнув Омелян.

Іван тим часом нахилився до основи стовпа.

— Гляньте.

Навколо дороговказа земля була дивною, не витоптаною, не розритою. Навпаки – наче хтось зовсім недавно дуже дбайливо розгладив її долонями. І лише посередині виднівся маленький слід босої дитячої ноги. Один, лише один. Соломія повільно підвела очі.

— Омеляне…

— Бачу.

— Це той самий…

— Не знаю, не роби поспішних висновків.

Вона мовчки дістала з кишені маленький чобіток. Поставила поруч зі слідом. Вони були однакового розміру. Плямка тихо чвакнула, її срібна нитка натягнулася. А старий дороговказ, ніби прокидаючись після довгого сну, дуже повільно повернув свою останню стрілку. Тепер вона показувала просто в хащі, туди, де не було жодної дороги.

— Там немає дороги, — сказав Омелян.

Соломія перевела погляд зі стрілки на хащі.

— Ну, тепер, мабуть, є.

— Ні. Є напрямок. Це не одне й те саме.

— Знову службові мудрощі?

— Досвід.

Іван уже діставав із торби невеличку сокиру.

— На всяк випадок.

— Ти ж не збираєшся прорубувати ліс?

— Ні. Якщо доведеться, обріжу кілька сухих гілок. Стежки не люблять, коли люди ламають дерева без потреби.

Соломія кивнула. Це вона знала. Ще під час навчання Омелян не раз повторював:
«Якщо Стежка не хоче тебе пропустити, не воюй із лісом. Ліс уміє чекати довше за будь-яку істоту.»

Першою рушила Плямка. Вона легко прослизала між травою й кущами, ніби давно знала, куди треба. За нею — Соломія, потім Омелян. Останнім ішов Іван, час від часу відводячи вбік гілки, щоб вони не били інших по обличчю. Минуло хвилин десять, а може, й менше. У лісі важко було відчути час. Раптом Плямка зупинилася. Перед ними лежала вузенька стежинка, її точно не було ще кілька кроків тому. Заросла мохом, майже непомітна. Наче хтось щойно прибрав із неї опале листя.

Соломія озирнулася назад. Позаду була лише трава.

— Омеляне…

— Не кажи.

— Але…

— Я знаю.

Він теж озирнувся.

— Ми не могли її не помітити.

Іван повільно присів. Помацав мох.

— Ніхто тут не ходив уже дуже давно.

— Тоді чому вона з’явилася?

Ніхто не відповів. Плямка вже ковзнула вперед. Стежка була вузькою. Ледь ширшою за дві людські ступні. Вона петляла між старими дубами, але щоразу, коли Соломія намагалася запам’ятати поворот, той ніби вислизав із пам’яті. Через кілька хвилин вона зрозуміла, що вже не зможе повернутися назад без Плямки. І це їй зовсім не сподобалося.

— Зупиніться.

Омелян підняв руку. Попереду, просто посеред стежки, лежав великий плаский камінь. Звичайний сірий валун, але на ньому хтось колись вирізьбив знайомий знак. Сім ліній. Тільки цього разу одна з них була не стерта. Вона була… розколота. Тріщина проходила просто посеред неї.

— Це випадково?