Розділ 2

Маруся не поспішала відкривати скриньку. Вона провела долонею по кришці, змахнула з неї невидиму порошинку й лише тоді підсунула ближче до себе. Плямка сиділа на столі тихо-тихо. Її ниточка й досі тягнулася кудись у бік лісу. Вона була тонкою, майже непомітною, але тепер уже не зникала. Соломія підперла щоку рукою.

— Ну?

— Не квап мене.

— Я не кваплю.

— Квапиш.

— Трохи.

Іван мовчки підсунув ближче кухоль із узваром. Маруся усміхнулася.

— От бачиш. Іван нікуди не поспішає.

— Бо він знає, що ти все одно спочатку поговориш.

— Правильно, знаю, — погодився Іван.

— Зрадники, — буркнула Соломія.

Маруся тихо засміялася.

— Цю скриньку мені залишила моя бабуся. А їй — її бабуся. Скільки їй років насправді, не знає вже ніхто.

Вона обережно підняла кришку. Всередині не було ні коштовностей, ні стародавніх ключів. Лише невелика дерев’яна котушка, обмотана сріблястою ниткою. Такою тонкою, що вона майже зливалася зі світлом. Поруч лежав складений учетверо клаптик старого полотна. На ньому вицвілими нитками був вишитий той самий знак семи Стежок. Плямка завмерла. Її власна ниточка здригнулася. Ледь-ледь, наче впізнала щось дуже рідне.

— Бабуся казала, що це нитка Стежок, — тихо промовила Маруся.

— Це яка?

— Не знаю.

— Тобто?

— Я не знаю, чи це правда. І ніхто вже не знає.

Вона знизала плечима.

— Старі історії — дивна річ. Спочатку вони трапляються насправді. Потім їх переказують. Потім прикрашають. Потім половину забувають. А через сто років уже ніхто не скаже, де правда, а де вигадка.

— Але ж щось ти пам’ятаєш.

— Щось пам’ятаю.

Маруся трохи помовчала.

— Колись казали, що всі Стежки були одним цілим.

Соломія нахилилася вперед.

— Як це?

— Не було окремих лісових, річкових чи гірських. Була одна Велика Стежка.

— І куди вона вела?

— Усюди.

— Це дуже незрозуміла відповідь.

— Іншої в мене немає.

Іван усміхнувся в кухоль.

— А потім? — не відставала Соломія.

— Потім щось сталося.

— Що?

— Не знаю.

— І все?

— Усе.

Соломія кліпнула.

— Це якась дуже коротка легенда.

— Ну, яка є.

Пані Маруся торкнулася пальцем срібної нитки.

— Лише одне бабуся повторювала завжди.

— Що?

— Якщо Стежка рветься, вона ніколи не рветься сама.

У хаті стало тихо. Навіть кури за вікном замовкли. Соломія вже відкрила рота, щоб поставити наступне запитання, але не встигла. Плямка різко піднялася, наче її хтось легенько потягнув угору. Її срібна ниточка натягнулася. Нитка на котушці — теж. На одну коротку мить між ними промайнуло тоненьке срібне світло. Котушка тихо здригнулася і сама покотилася по столу. Просто до Плямки. Плямка обережно торкнулася її краєчком. Світло згасло. Але відчуття неправильності не зникло. Навпаки, стало сильнішим. Плямка різко повернулася до вікна, туди – за річку, у бік старого лісу. І вперше за весь ранок не просто відчула, що нитка кудись веде. Вона відчула, що хтось там чекає.

— Знову? — тихо спитала Соломія.

Плямка не відповіла. Вона вже ковзнула до краю столу, завмерла, знову повернулася до котушки, ніби не могла вирішити, що важливіше. Маруся обережно взяла котушку до рук.

— Не поспішай.

Плямка завмерла. Пані Маруся уважно подивилася на срібну нитку. Та виглядала звичайною. Тонкою, трохи потемнілою від часу. Якби не те коротке світло, ніхто б і не подумав, що в ній є щось незвичайне.

— Вона не світилася багато років, — тихо сказала Маруся.

— Ти пробувала? — здивувалася Соломія.

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Бо бабуся пробувала.

Вона усміхнулася самими очима.

— Коли я була приблизно твого віку, то теж вимагала показати мені всі сімейні таємниці. Бабуся відкрила скриньку, поклала переді мною цю котушку й сказала: «Якщо нитка тебе впізнає — сама це покаже».

— І?

— Нічого.

— Зовсім?

— Зовсім.

Соломія перевела погляд на Плямку.

— А її впізнала.

— Схоже, що так.

— Тепер мої експеримент із зіллям на Дунці вже не здається простим співпадінням.

— До речі, ти права. Якби не твоє шило в дупі, то Плямки могло б і не бути.

Плямка знову торкнулася повітря перед собою. Її власна ниточка, невидима для людей, легенько тремтіла. Вона кликала, не голосно, не наполегливо. Просто… чекала. І це було найдивніше, бо раніше нитка завжди приводила Плямку до речі. Тепер же вона кликала кудись далі, ніби сама ще не знала, де закінчується.

Соломія вже втретє обійшла стіл.

— Добре.

Ніхто не відповів.

— Якщо ми знаємо, що щось сталося…

Маруся мовчала.

— Якщо знаємо, де приблизно…

Іван теж мовчав.

— Якщо Плямка це відчуває…

Вона зупинилася.

— То чому ми сидимо?

Іван нарешті підняв голову.

— Бо ти ще нічого не оформила.

— В сенсі?

— Розслідування.

Соломія кліпнула.

— Воно оформлюється?

— Звичайно.

— А ти звідки знаєш?

— Бо минулого місяця допомагав лагодити полиці у вашій службі.

— Полиці? І що?

— Поки працював, чув.

Соломія насупилася.

— От халепа…

— Що?

— Доведеться йти до Омеляна.

Іван ледь усміхнувся.

— Доведеться.

— А не можна без нього?

— Не можна.

Маруся сховала котушку назад до скриньки.

— Не можна.

— Чому всі сьогодні проти мене?

— Не проти.

Вона підсунула до доньки полотняну торбинку.

— Просто у Служби Стежок є правила.

— Я їх знаю.

— Справді?

— Майже.

— Скільки разів ти була в управі?

— Два.

— А скільки разів уважно слухала Омеляна?

Соломія замислилася.