Розділ 1

Плямка не знала, що таке ранок. Вона не вміла дивитися на небо й визначати, зійшло сонце чи ні. Не знала, котра година, і ніколи не рахувала днів. Просто іноді світ ставав сонним, а потім — прокидався.

Сьогодні він прокинувся дуже тихо. Першою заворушилася піч. Усередині ще дрімало вчорашнє тепло, і воно пахло дровами, свіжим хлібом і чимось таким затишним, для чого люди, мабуть, мали окреме слово. Плямка такого слова не знала, вона знала лише, що це — правильно.

Вона повільно сповзла з ковдри, на якій заснула ввечері біля Соломії, і м’якою рожевою краплею опинилася на долівці. Деревина була теплою – добре. Пані Маруся ще спала, її дихання було рівним, наче хтось дуже обережно гойдав човен на тихій воді. Соломія спала зовсім інакше – вона розкидала руки й ноги так, ніби навіть уві сні кудись поспішала. Одна шкарпетка лежала під лавою, ковдра давно сповзла на підлогу, а подушка чомусь опинилася майже в ногах.

Плямка підповзла до ковдри, підсунула її ближче. Не тому, що Соломії було холодно, просто ковдри не повинні лежати на підлозі. Потім вона знайшла шкарпетку, довго штовхала її до ліжка, шкарпетка була вперта – лягала боком, чіплялася за сучок у підлозі, двічі відкочувалася назад. Але зрештою опинилася біля ліжка. От тепер…Краще. Плямка стала трохи рожевішою.

Вона поповзла далі. На лаві лежав клубок ниток – на місці. Біля печі стояв рогач – на місці. Миска чекала біля діжки з водою – на місці. Під столом…Плямка зупинилася. Ложка, дерев’яна. Вона лежала не там. Плямка завмерла, обережно торкнулася ложки, та тихенько ковзнула по підлозі. Ще трохи, ще. І зупинилася біля ніжки столу, саме там, де часто лежала після вечері, коли її впускала Соломія, і їй було ліньки піднімати ту ложку. Плямка завмерла на мить, потім повільно розправилася маленьким рожевим кружальцем. Так, тепер добре. Вона не знала, чому речі люблять свої місця. І не знала, чому їй так важливо, щоб вони їх знаходили. Просто коли все було так, як мало бути, світ ставав теплішим. І сама Плямка теж.

За вікном проспівала перша пташка, потім друга. Десь на подвір’ї сонно мекнула коза. Хата потроху наповнювалася звуками нового дня. Плямка вже хотіла виповзти надвір, коли раптом завмерла. Щось було не так. Не в хаті, далі, за стінами, дуже далеко. Так далеко, що вона ледь-ледь це відчувала. Наче у великому візерунку світу хтось випадково висмикнув одну-єдину нитку. Плямка завмерла, такого вона ще не відчувала.

Плямка не рухалася. Вона не вміла дивуватися так, як люди. Не питала себе: «Що сталося?» чи «Звідки це?». Вона просто слухала, не вухами – всією собою. Тоненька ниточка відчуття була майже непомітною. Не запах, не звук, не світло. Наче десь дуже далеко одна річ перестала бути там, де мала бути. Плямка чекала, іноді цього було досить – люди прокидалися, діти знаходили загублені рукавиці, кіт переставав спати на хлібі, вітер перевертав відро назад. Світ сам умів себе виправляти. Вона почекала ще трохи, ниточка не зникла, навпаки, стала трохи виразнішою.

Плямка повільно підповзла до дверей, вони були зачинені, не на засув – просто прикриті. Вона прослизнула в щілину так легко, ніби була ранковим промінчиком. Надворі пахло росою, м’ятою, вологою землею і ще сотнею знайомих запахів, які жили у дворі пані Марусі. Пес Вухань спав біля хвіртки, поклавши морду на лапи. Одне вухо було підняте. Він почув Плямку ще до того, як вона торкнулася його лапи. Вухань розплющив одне око, подивився, тихенько гупнув хвостом по землі, і знову заплющив. Плямка торкнулася його носа – теплий, добре.

Кури вже поважно ходили подвір’ям, ніби саме від них залежало, чи настане сьогодні ранок. Одна знайшла черв’яка, друга одразу вирішила, що він належить їй, третя кричала просто тому, що дві інші про щось сперечалися. Плямка не розуміла курей, але приймала їх такими як вони є. Біля колодязя стояло маленьке дерев’яне відерце, перекинуте набік. Плямка вже рушила до нього, зупинилася, його перекинув вітер. За хвилину хтось прийде по воду і поставить його рівно, це не було тим самим, ниточка не вела сюди. Вона повільно виповзла за хвіртку, стежка ще спала. На траві лежали великі краплини роси. Сонце тільки починало золотити верхівки дерев. Плямка ковзнула вперед. Ниточка тягнула не сильно, дуже обережно, наче боялася, що її порвуть. Вона проповзла повз старий камінь, на якому Соломія любила сидіти вечорами. Повз ліщину, де жила білка, повз маленький місток через струмок. І раптом…зупинилася.

Тут. Щось було тут. Вона обережно поповзла вздовж узбіччя, між травинок, під папороттю – нічого. Під кущем ожини – теж нічого. Ниточка плуталася, наче не знала, де закінчується. Плямка ще ніколи такого не відчувала. Зазвичай усе було просто – річ чекала, вона знаходила її. І світ знову ставав цілим. А зараз…Світ ніби сам не знав, де саме з’явилася тріщина.

Плямка повільно повернулася навколо себе. І саме тоді помітила його. Маленький дитячий чобіток лежав у високій траві. Один, зовсім чистий, наче його поклали сюди лише хвилину тому. Плямка торкнулася його краєчком і завмерла. Ні, неправильно. Чобіток не був загублений. Чобіток…Був не звідси.

Плямка не відсахнулася. Вона ще раз торкнулася чобітка, потім ще, наче перевіряла, чи не помилилася. Не помилилася. Від нього не пахло дорогою. Не пахло дитиною. Не пахло дощем, землею чи ранковою росою. Він узагалі пахнув… дивно. Наче довго лежав у місці, де не було ні сонця, ні вітру. А потім раптом опинився тут.

Плямка обережно обгорнула його тоненькою рожевою стрічкою. Ниточка, яку вона відчувала від самого ранку, не стала слабшою. Навпаки. Вона наче проходила крізь чобіток і тягнулася далі. Плямка розгубилася, такого ще не траплялося, коли вона знаходила загублену річ, усе закінчувалося. Світ ніби полегшено зітхав. А зараз…

Наче хтось поклав на стіл не той шматочок великої мозаїки. Він був гарний, правильний, але не звідси. Плямка відповзла на крок, потім повернулася. Ні. Відчуття не змінювалося, вона штовхнула чобіток до стежки. Важкуватий, незручний. Трава чіплялася за підошву. Плямка вперто підштовхувала його далі, раз, ще, і ще. Нарешті чобіток опинився просто посередині стежки. Тепер його обов’язково хтось помітить.