3

Після розмови з Блеквудом я ледь дійшла до кафетерію. Голова гуділа, а серце все ще калатало, ніби я пробігла марафон. Взявши собі легкий салат і каву, я знайшла вільний столик у кутку, намагаючись бути максимально непомітною. Клер мала підійти пізніше, тож я була сама, намагаючись відновити душевну рівновагу.

Я саме колупала виделкою листя салату, коли до мого столика підійшов молодик у формі кур'єра. В руках у нього був величезний букет червоних троянд – таких яскравих і пишних, що вони одразу привернули увагу всього кафетерію.

— Елоїза Вейн? — запитав він з усмішкою.

Я здивовано підняла брову.

— Це я.

— Вам доставка, — він простягнув мені букет і невеликий конверт. — Від... — він зазирнув у накладну, — містера Джейсона Сміта.

Джейсон. Мій колишній. Моя щелепа мало не відпала. З ним ми розійшлися тиждень тому через його хронічну невірність, і саме після розставання я й опинилася в тому барі, а потім і в ліжку з... професором.

— Ох, дякую, — я взяла букет, ледь стримуючи подив і роздратування. Троянди були розкішні, але в таку мить це було останнє, що мені хотілося бачити.

Я розірвала конверт. Всередині була коротка записка: «Ел, я знаю, що зіпсував усе. Дай мені ще один шанс. Кава завтра?»

Я відчула, як мої щоки спалахнули. Саме зараз, у розпал моїх переживань через Блеквуда, цей букет був як вибухова бомба.

— Який милий жест, — пролунав глибокий, трохи іронічний голос прямо над моєю головою.

Я підняла погляд і ледь не випустила квіти. Прямо біля мого столика стояв Адріан Блеквуд. На ньому був ідеальний сірий костюм, а в руках він тримав тацю з обідом — сендвіч і пляшка води. Його погляд ковзнув з букета на моє обличчя, а потім зупинився на записці в моїх руках.

— Професоре Блеквуд, — пролепетала я, намагаючись сховати записку.

— Не варто, міс Вейн, — його очі звузилися, а вилиці ледь помітно напружилися. — Я бачу, у вас є... шанувальники. І вони, схоже, не звикли здаватися так просто.

— Це... просто колишній, — я відчула себе маленькою дівчинкою, яка виправдовується. — Він...

— Він? — Адріан зробив крок ближче, і я відчула його присутність всім тілом. Його очі зупинилися на червоних пелюстках. — Сподіваюся, ви цінуєте його зусилля. Деякі люди не звикли, коли їхні подарунки... ігнорують.

Він сів за сусідній столик, розвернувшись так, щоб бачити мене. Його погляд був холодним, але в ньому читалося щось більше — щось, що змушувало мене відчувати себе здобиччю. Він взяв свій сендвіч і відкусив шматочок, не відриваючи від мене погляду.

Я відчула, як його слова стали недвозначним натяком. Він не говорив про Джейсона. Він говорив про себе і про ту ніч. І той букет троянд, замість того, щоб врятувати мене, тільки розпалив його цікавість.

Джейсон, ну чому саме зараз? — подумала я, і в цей момент побачила, як Блеквуд ледь помітно, майже невловимо, посміхнувся.