Глава 8

Ага! Він же думає, що мій татко просто побитий. А насправді, такого татка показувати соромно. Краще викличу таксі. А Дмитро нехай їде додому до родини. У нього дочка, яка чекає його повернення. Не до моїх проблем йому зараз.

– Дякую! – шепочу хриплим голосом. – Та я візьму таксі! Їдь краще додому! Пізно вже!

Дмитро заправляє сорочку в штани, зовсім не соромлячись мене. А потім дивиться на мене своїми темними, як ніч, очима. Вологе волосся стає хвилястим. І з нього на обличчя інколи скочуються сріблясті краплі води.  

– Нащо витрачати кошти, коли я можу тебе підвести? – запитує здивовано, простягнувши до мене долоню, щоб допомогти підвестися з кахельної підлоги. – Думаю, друзі тобі зараз не завадять?

Схоплююся за його долоню й підводжуся з підлоги. У нього така гаряча рука. І мене ніби током вдарило через це. Швидко висмикую свою долоню з його рук.

– Дім, – запускаю власні долоні в кишені джинсів, – мій батько… він… п’є… Тож це не найкращий час для знайомства з моїми друзями…

Дмитро декілька секунд мовчить, оглядаючи мене дуже пильно. Його погляд здається вивчає кожну клітиночку на моєму обличчі.

– Ну на те, напевно ж, є причини?

– Так, – шепочу, відчуваючи, як солона волога знову засліплює очі.

– Поїхали!

І ось ми вже мчимо напівпорожньою трасою. В салоні тиша. І я щаслива від того, що він нічого не розпитує й не лізе в душу. Зараз мені важко говорити про свою родину. Батьків не вибирають. Й багато хто пишається власними предками. Якби мама була живою, я б, можливо, теж би пишалася. А так… Та що вже зробиш, коли ми на пів дорозі до Борщагівки?

– Ти одна дитина в родині? – порушує Дмитро тишу, пильно вдивляючись в темряву на дорозі.

Нам час від часу зустрічаються авто, але їх дуже мало. О такій порі, зазвичай, люди вже сплять. 

– Ні. Є ще брат!

– Старший чи молодший?

– Молодший! Йому чотирнадцять…

– Живе з батьками?

– З батьком, – відповідаю тихо, все ще шморгаючи носом. – Мама померла два роки тому. От того батько й взявся за оковиту.

Лозицький замовк, напевно, щось обмірковуючи. А я зіщулилася на сидінні, розглядаючи темні силуети дерев, які то з’являлися, то зникали у вікні авто мого шеф-кухаря. 

– Як ти потрапила до нас в ресторан? – раптом запитав він.  

Вся напружилася, розширивши від почутого очі.

– Що?

– У тебе є знайомі в Харкові?

– Так, – ледь прошепотіла, – подруга!

– Допомогла знайти роботу?

– І квартиру!  

– Зрозуміло!

І знову замовк. Якийсь він дивний! Щось розпитує, чимось цікавиться. Нащо йому все це?

Так в роздумах дісталися до села. Розповідаю, як дістатися до сільського бару. А лише дістаємося до місця призначення, відразу вискакую з машини. Навкруги темрява, хоч око виколи. Пробую телефоном присвітити. Обходжу всю територію, але батька ніде немає. Дідько забирай! Де ж він?

Підходжу до Дмитра й запускаю руки у власне волосся, яке вже встигло висохти.

– Я не знаю, де він, – говорю схвильовано.

– Телефон у нього є?

– Так, – тремтячими пальцями швидко натискаю виклик.

І прислухаємося. Десь неподалік чути звук телефону і бубоніння.

– Відчепися, – п’яним голосом горлає хтось.

– Ходімо, – вторить йому дитячий голос.

– Саш, – кричу в темряву й кидаюся туди, забувши, навіть, за Дмитра.

– Яська, ти? – чую в темряві голос брата. – Ми тут!

І раптом дорога освітлюється потужними фарами автомобіля. А я заклякаю на місці. Батько лежить на брудній землі, а Сашко пробує його підняти. Кидаюся до них й вдвох нам вдається підняти батька. В нього побите обличчя, брудний одяг та жахливий запах, який розноситься, здається на кілометри. А потім ми знову потопаємо у темряві, оскільки біля нас зупиняється авто Дмитра.

Він вибирається з машини і йде до багажника.

– Ясь, це хто? – шепоче Сашко, озираючись на Лозицького.

– Мій шеф-кухар! – говорю тихо.

Дмитро в цей час застилає заднє сидіння й, підхопивши батька під пахви, за хвилину всаджує його всередину. Той щось протестує, вириваючись, але Дмитро не звертає на нього ніякої уваги.

– Поїхали, – кидає він. – Скоро світати почне. Немає чого людям бачити цього красеня….

Ми швиденько забираємося в салон й зачиняємо двері.

– Дмитро, – протягує він руку до Сашка.

– Саш.. Сашко, – запинається брат, потискаючи руку мого шефа. – Можна Шурка…

Вдома вони вдвох з братом затягують батька до хати й вкладають у ліжко. Він щось бурмоче, прагнучи підвестися, та Лозицький одним рухом вкладає його на ліжко.

Відправивши брата в ліжко, взялася за обробку обличчя татка. Поки я протирала його рани та вимивала обличчя й руки, Дімка сидів на ганку. Приготувавши кави й накинувши на плечі ковдру, ще одну прихоплюю для шефа. А тоді сідаю поруч з Лозицьким на дощатий поріг та протягую йому ковдру. А коли він вкутується, віддаю до рук чашку гарячої та запашної кави. Він спокійно приймає з моїх долонь чашку й усміхається одним куточком рота.

– Гарно у вас тут, – вказує кивком на краєвиди. – В місті такої краси не побачиш.

Дивлюся на те, як потроху з-за обрію виходить сонечко, розфарбувавши край неба в різні кольори. Ти ніби потрапляєш в якусь казку, де невеличке півколо пускає чарівні промені. Край неба загоряється спочатку червоним, а потім жовтим кольором. А промені ранкового сонця, немов граючи з природою, несміливо пробиваються крізь товщу неба. А коли промінчики дістаються до землі, приходить і її черга прокидатися. Крапельки роси на траві починають переливатися і виблискувати на сонці, немов справжні діаманти. А найменші крапельки роси зникають прямо на очах під дією теплих сонячних променів. Як незвично побачити на листочку сонечко, яке відбивається в крапельці роси. Темне небо щільною ковдрою поступово відступає від небосхилу. В атмосфері панує тиша, яку порушують лише тонкі голоси птахів, що розливаються повсюди. Дуже незвичайним здається і запах світанку, його не порівняти ні з чим. Легка свіжість акуратно торкається носа, викликаючи приємні відчуття величезної радості та невимовного щастя. Ледве вловимий вітерець лагідно огортає  тіло. Десь високо-високо в небі повільно прошмигнув птах, ніби розминаючи крила після нічного сну.
А село живе своїм життям. Ось десь починають горлають півні, ніби змагаються, хто голосніше заспіває. Вдалині розриваються від лайки собаки, мукають корови, гиркає трактор, орючи землю. А ми сидимо рядочком, тримаючи в долонях чашки кави, яка парує.