Глава 6

Та дітлашня з величезним захопленням смакує піцою, вихваляючись один перед одним. Напруга потроху спадає. Це ж діти! Якщо вони у захваті, то з’їдять все, що приготували. Тим паче, запивають вони солодким коктейлем, тож смаку солодкої піци не відчувається.

А хлопчак у краватці-метелику відкушує велетенські шматки й закочує очі від насолоди.

– Оце піца! – бурмоче з повним ротом. – Я такої смачної ще в житті не куштував!

Ми лише щиро посміхаємося, переглядаючись один з одним. А дітвора хапає шматок за шматком, відставляючи вбік порожні фужери з-під коктейлів.

– Ви молодці! – говорить Дмитро, коли на порозі з'являється Кіра. На ній сьогодні темна, довга сукня з оголеною спиною.

– Привіт! – усміхається подруга. – Що тут за нововведення?

– Це ти мене питаєш? – фиркає Лозицький, проходячи мимо неї. – Ми тут ледве навалу дітлахів угамували…

Переглядаюся з Кірою, помічаючи, що вона прищуреним поглядом проводить шеф-кухаря до виходу.

– Що тут сталося? – озирається на нас.

– Відвідувачі на банкет прийшли з дітьми, – випереджає мене Ден. – І ці гіперактивні спиногризи ледве не рознесли нашу кухню. Добре, що Яся вигадала цей майстер-клас з випікання піци. Тепер ось на хвилин тридцять зайняли їхні ротики. Жують з величезним задоволенням.

Кіра підіймає на мене очі й дивиться довгим, допитливим поглядом. На обличчі жодної емоції. Незрозуміло, вона задоволена чи розчарована.

– Освоїлася вже на кухні? – запитала подруга, пройшовши до столу та оглядаючи замурзані, але щасливі фізіономії дітей. – Як тобі у нас?

Боже! Вона не хоче, щоб про наше знайомство знали. Тому й запитує так, ніби її й справді цікавить це питання.

– Так! Вже познайомилася з багатьма, – відповідаю, коли до мене підбігає оте маленьке біляве диво й обіймає мене своїми брудними рученятками.

– Дякую! – шепоче вона, вдивляючись в моє обличчя своїми блакитними очима. – Ти просто чарівниця! Мені скоро день народження, тож хочу його святкувати тут!

 – Ми будемо лише щасливі, якщо ти захочеш святкувати таке важливе свято у нас, – вклинюється Кіра. – Сподіваюся, батьки не будуть проти!

– Ні! – мотає головою дівчинка. – У вас цікаво!

Прибираємо з Деном залишки їжі та складаємо жаровні, коли в кімнату влітає Лариска.

– Це хто тут язик довгий має? – викрикує вона. – Бо я можу його й вкоротити!

– Не горлай! – шипить Ден. – Гості ще в залі! Хочеш нових проблем?

– Це я вам влаштую зараз проблеми, – сичить рудоволоса фурія, змітаючи зі столу складені гіркою та підготовлені для миття брудні жаровні. – Я не збираюся терпіти ваш наклеп!

– Вгамуйся, навіжена, – ричить Ден, озираючись на зал, оскільки дехто з відвідувачів почав повертати голови в їхній бік.

– А ти що кліпаєш невинними очима? – запитала вона, тицьнувши вказівним пальцем у мене. – Вважаєш, що ти вже на коні, село не асфальтоване? Так з нього можна й впасти, недалека. Будеш нашіптувати нашому Лозицькому капості на мене, можеш дуже пошкодувати, що прийшла сюди на роботу. Це востаннє я тебе попередила, селючко! Пам’ятай про це!

Лариска покинула кімнату, а ми з Деном присіли збирати розкидані нею жаровні.

– Вона у вас давно працює? – запитала чоловіка.

– Вже рік, – буркнув. – Не розумію лише, через що так лютує? Ніколи такою не була…

– Схоже, через те, що претендувала на місце, яке я зайняла…

– Ну, її ж не понизили, – промовив чоловік, забираючи з моїх рук жаровні. – Не відправили посуд мити. Так і працює в холодному цеху… Можна вже змиритися! Хіба на?

– Не знаю! – шепочу тихо й підводжуся.

А саме в цей час до кімнати влітає один з офіціантів.

– Гаркавенко, тут хто? – запитує.

– Я! – озираюся на чоловіка.

– До кухні, швидко! – кидає він. – Там клієнти замовили роли «Філадельфія».

Ніби я знаю, що це за роли такі? Матір божа!

Проходжу на кухню, де шеф-кухар роздає всім вказівки.

– Гаркавенко, ти отримуєш найвідповідальніше завдання: виготовити роли «Філадельфія» зі способом подачі – урамакі…

Всі кидаються до своїх столів, а я підходжу до столу, не знаючи з чого почати.   

– Мусіївно, що це за спосіб подачі – урамакі? – запитую жінку.

– Це спосіб скручування, – відповідає вона. – Їх називають вивернуті роли. Тобто рисом назовні…

– Зрозуміло! – відповідаю. – Дякую!

З начинкою для ролів проблем не буде. Тож нарізаю огірок тонкими, довгими смужками. Авокадо розрізаю навпіл, обчищаю його від шкірки й нарізаю тоненькими півкільцями. З несолоного лосося теж відрізаю тоненькі пластинки. Беру бамбукову циновку та кладу на неї листок норі. Починаю викладати на норі рівним шаром рис, помічаючи, що він прилипає до рук. Прагну якось відліпити його, та він не відстає.

– Оце вже будуть роли! Ніколи більше не їстиму їх! – кидає Лариска. – Руки, село, змочувати потрібно було, перед тим, як накладати на норі відварений рис.

Підіймаю очі на жінку, а потім обмиваю залиплі рисом долоні під краном. Набираю в пластмасову миску води й ставлю поряд з собою на столі.

– Переверни тепер норі рисом вниз, – кидає Лариска. – Рис повинен бути зверху.

І лише виконую її підказку, як весь рис падає на бамбукову циновку. Лариска заходиться реготом, чим привертає увагу шеф-кухаря.

– Відвідувачі чекають, а вони тут шоу влаштували, – шипить він, розглядаючи, як я згрібаю рис з циновки.

– Ти що це затіяла? – запитує невдоволено. Помічаю, як в нього очі починають метати блискавиці. – Ти знущаєшся з мене? 

– Я… у мене…

– Я! У мене! – перекривляє він. – Мені потрібен результат! Лариско, ставай на її місце…

– Е ні, шеф! – виставляє вона долоню перед собою. – Вона у нас головна, тож нехай доводить справу до кінця.

– Я сказав на її місце, негайно! – наказує Лозицький. – А ти ставай чистити картоплю! Якби знав, що не тямиш в цьому нічого, не поставив би на таке відповідальне завдання.