Нахиляю голову, щоб не привертати зайвої уваги, коли чую, як один з офіціантів вигукує:
– Ось вона!
Підіймаю голову й скоса поглядаю на Лозицького, який теж повертається в ту сторону, куди вказує офіціант. Наші погляди зустрічаються і я примхливо закочую очі.
– Вона? – запитує, озирнувшись на офіціанта шеф-кухар.
– Так, – усміхається той.
Дмитро, здається, секунду збирається з думками й нарешті озирається навкруги.
– Клієнт у захваті! – промовляє він. – Тож вітаємо у нашому колективі! Ти молодець! Такі люди нам потрібні!
А я ошелешено поглядаю на чоловіка, не вірячи власним вухам. Це сказав він? Шеф-кухар? Декілька разів кліпаю очима, коли чую спочатку поодинокі оплески, а потім шквал аплодисментів. Серце ледве не вистрибує з грудей. Руки тремтять, а судинами розноситься гормон щастя.
– Ну все! – голосно говорить Дмитро. – Якщо привітання скінчилися, то стаємо всі до роботи!
До вечора він більше мене не зачіпав. Тож о другій годині ночі, я ледве ноги волочила. Складала все до холодильника, коли за спиною почула чиїсь кроки.
Озирнувшись, заклякла на місці. Бо переді мною стояв сам Лозицький, розглядаючи мене насмішкуватим поглядом.
– Ти довго тут копирсатимешся? – запитав він, склавши руки на грудях.
– Ні! Я вже все склала…
– Добре! – усміхнувся він. – Завтра в нас банкет, тож роботи буде багато!
Швидко перевдягаюся і виходжу до залу, де шеф-кухар і мій ранковий знайомий щось обговорюють.
– Добраніч! – кидаю швидко й зникаю за дверима ресторану.
Холодне повітря відразу приймає мене у свої обійми. Вкутуюся в кофтину й прямую до зупинки маршруток. Навкруги темрява, хоч око виколи. Сідаю на лавці в очікуванні громадського транспорту. Мимо проїжджають авто, присвічуючи фарами прямо мені в очі. Мружуся й відвертаюся. І раптом чую, як якесь авто зупиняється біля мене.
Злякано роблю крок назад, коли вікно пасажирського сидіння опускається, і бачу за кермом Дмитра Лозицького.
– Сідай! Підвезу додому! – пропонує, вистукуючи пальцями в такт музики, яка гупає в авто.
– Я… краще почекаю… маршрутку, – запинаючись, відповідаю.
– Я не кусаюся, Ярославо! – говорить він. – І маршрутки о такій годині навряд чи вже дочекаєшся! А залишатися на вулиці о такій порі небезпечно!
Ого! Він, навіть, знає моє ім’я? Нічого собі!
– Гаразд! – а що маю сказати на це? Не сидіти ж мені на цій зупинці до ранку?
Сідаю в авто, відчуваючи, що в салоні тепло. Потираю долоні, коли автомобіль Лозицького зривається з місця.
– Наступного разу не барися, а їдь зі всіма, – навчає він. – Вони викликають таксі й оплачують його всі разом. От і виходить, що багато ти не переплачуєш, а з комфортом дістанешся додому…
– Дякую! – відповідаю тихо, склавши руки на колінах.
– Хоча я не мав би тобі допомагати через твій ранковий вчинок, – фиркає він. – Та чогось в мені прокинулись добрі наміри.
– Ти про що? – запитую здивовано.
– Про васабі! – відповідає задумливо.
– Звідки…?
І замовкаю. Дідько забирай! Видала себе з головою. Не язик, а помело!
– Запитуєш, звідки я дізнався? – фиркає, впевнено тримаючи кермо. – Мої б на таке в житті не зважилися!
– Чому?
– Бо я ж це так не залишу! – усміхається. Його обличчя освітлює авто, яке рухається назустріч нам. А потім його очі меркнуть і потопають у темряві.
– Ну… ти теж повівся не гідно, – виправдовуюся. – І це лише відповідь! Не будеш більше обманювати стосовно початку роботи. Я ж летіла, як навіжена, боячись запізнитися в перший же робочий день. А виявляється, мала ще чотири години чекати, поки всі зберуться.
– Це була просто посвята! – промовив Дмитро. – І її проходять всі! А от васабі скуштувати шеф-кухаря не змушував ще ніхто!
Усміхаюся у відповідь.
– До речі, куди їхати? – запитує Лозицький.
Називаю адресу, відчуваючи, що він не такий поганий, яким може здатися на перший погляд. Трішки грубуватий, але непоганий!
Він прикручує музику, оскільки в нього дзвенить телефон. На дисплеї висвічується жіноче ім’я Даша. Чоловік декілька секунд дивиться на дисплей і швидко підіймає трубку.
– Ти чого не спиш? – гаркає. – Ти бачила котра година? Що? Ти знущаєшся? Я скоро буду вдома…
Боже! Він, виявляється одружений? Нічого собі! А що було б, якби його оця Даша дізналася, що він о другій ночі підвозить іншу жінку додому? Сварки не уникнути!
Далі ми мовчимо, кожен думаючи про своє. А про що говорити. Родина – це головне! Он і я мріяла, що з Олегом створю справжню родину. Та через два роки він так і не зважився покликати мене заміж. Ще й зраджував. Тож я зібрала речі й зникла з його ліжка, з його будинку, з його життя.
Біля під’їзду темно. Лише поодинокий ліхтар освітлює вхід. Дмитро під’їжджає до дверей під’їзди й зупиняє авто.
– Завтра без запізнень! – буркає.
– Дякую! – відстібаю ремінь безпеки й вибираюся з авто. – Добраніч!
– Тобі теж! – промовляє чоловік.
Авто шеф-кухаря від’їжджає, а я ще декілька хвилин дивлюся вслід, поки миготливі вогники не зникають за рогом.
Підіймаюся сходами до квартири й валюся на ліжко без задніх ніг. Звичайно темп роботи шалений, але маю впоратися. Інакше не зможу претендувати на Сашка, якщо соціальні служби вирішать забрати його у батька.
Прокидаюся від дзвінка. Протягую руку, відчуваючи, як болить голова від недосипання. Сашко! Дідько! Щось сталося?
– Алло! – буркаю в трубку сонним голосом.
– Ти що до цього часу спиш? – чую в трубці бадьорий голос брата.
– Я до другої ночі працювала, – хриплим голосом сичу в трубку. – Щось сталося?
– Нічого не сталося, – фиркає брат. – Просто захотів почути твій голос.
– Батько як там?
– Вчора був напідпитку, – відповідає Шурка. – А це ще гірше, ніж п’яний!
– Ти хоча б щось готував їсти? – остаточно прокидаюся від сну й позіхаю, поглядаючи на годинника. Восьма ранку. – А ти в школу йдеш?