Глава 3

Від його погляду починають тремтіти руки. Стискаю долонями руків’я ножа. А серце в грудях калатає так, ніби готове вистрибнути з грудей. Шеф-кухар обводить нас своїми примруженими очима й виливає залишки смузі в раковину та змиває водою.

– Берися за чистку овочів, – гаркає до мене Лариса. – Чого стоїш без діла? Тут справ по вуха, а ти відпочиваєш…

– А ти хіба працюєш в холодному цеху? – запитую дівчину. – Бо мені здалося…

– Я працюю разом з тобою, – фиркає Лариска. – І я – очі шеф-кухаря! Тож не намагайся утнути якусь дурницю! Ти тут ненадовго! Дімич сказав, що ти тут і тижня не протримаєшся! 

– Та невже? – аж фиркаю. Мені так і хочеться розповісти про наше з Кірою знайомство, але прикушую язика. Не можна! Інакше вся місія буде зірвана. А сама ледве не сміятися готова від того, яке величезне розчарування їх чекає. Бо я тут планую затриматися надовго.

– Я – відверта людина! І не збираюся обманювати тебе. Тож говорю в очі те, щоб ти не покладала великих сподівань на це місце роботи. Бо ти тут надовго не затримаєшся..

– Ви тут світські бесіди проводити будете, чи працювати? – гаркнув Лозицький. – Бо якщо чесати язики намірилися, то це на телебачення! Мені потрібен результат!

Працюю з овочами, час від часу поглядаючи на шеф-кухаря, який щось обговорює з кухарями гарячого цеху. Зливаю воду з каструлі з овочами й ставлю їх охолонути. А молодий хлопчина протягує мені чашку кави.

– Ов! Дякую! – розчулена до глибини душі цим вчинком.

– Будь ласка! – усміхається. – Денис! Можна просто Ден!

– Ярослава! Можна Яся!

– Новенька? – запитує юнак, блимнувши на мене блакитними очима. – Звідки?

– З Борщагівки…

– Це ресторан такий? Де це?

– Ні, – сміюся, смакуючи кавою, яка на диво занадто смачна. – Це село під Харковом… Невеличке таке…

– А… я запитував, де працювала до цього?

– Так в сільській столовій…

– Борщі селюкам готувала? – вклинюється Лариска. – Чи варениками задобрювала?

– А що в борщах поганого? – озираюся на колегу. – Впевнена ти наш український борщ навіть варити не вмієш!

– Дуже це мені потрібно, – фиркає колега. – Зате я різні заморські делікатеси готую так, що клієнти пальчики облизують…

– Твої?

Ден пирснув зо сміху.

– Ой! На передачу «Розсміши смішного» готуєшся? Чи як? – примружує очі Лариска. – Бо жарти в тебе тупі…

– Як і твої вихваляння! – відрізаю.  

А з десятої тут починається справжнє пекло. Всі бігають, кричать, сваряться. Все навкруги кипить, шкварчить та булькає. Офіціанти тільки викрикують назви різних страв. Нарізаю ковбасу декількох видів, балик, а коли беруся за буженину, над собою чую голос:

– Це що за пародія?

Підіймаю голову догори, зустрівшись з темними очима Дмитра Лозицького, який навис наді мною, як скала.

– Це буде м’ясна тарілка…

– Ти жартуєш? – гаркає, вихопивши звідкись меню й тикнувши в одне з рецептів пальцем. – Ти хоча б бачила склад? Чи ти в нас претендуєш на місце шеф-кухаря? І вирішила сама розробляти власні рецепти?   

– Ні, але…

– Тоді припини вигадувати власні рецепти й подавай те, що прописано в меню, – гаркає він. – І що це за спосіб нарізки? Візьми інший ніж. Ти ж не ріжеш, а шматуєш м'ясо. Так будеш своїм родичам з села м’ясну тарілку готувати. А тут маєш робити дуже тонку нарізку.

Дивлюся на чоловіка розлюченим поглядом. Я не вмію робити гарне оформлення – це факт. І вчитися мені ще довго доведеться, але замість того, щоб підтримати, вони ставлять палки в колеса…

– А куди подівся бульйон з варених овочів? – кричить Лариска.

Повертаюся до неї, закусивши нижню губу. Дідько! Я його здається вилила.

– А тобі навіщо? – запитую.

– Так я ж соуси з нього роблю, – гиркає вона. – Час іде, люба! Де він?

Відчуваю, як серце калатає в грудях. Ще й цей шеф-кухар неподалік вештається.

– Я його… вилила…

– Що? – аж заверещала ця навіжена. – Як це вилила? Ти нормальна? Ти своєю головою хоча б колись думаєш?

– Що сталося? – поряд з'являється Лозицький. – Чого кричите?

– Ця придурашена вилила відвар з овочів, з яких ми готуємо соуси, – верещить Лариска. – Хто її сюди впустив? Боже! Тримайте мене! Бо я її зараз з землею змішаю…

Відчуваю, як на очі навертаються сльози. Переводжу погляд на шеф-кухаря, який ледве щелепами не грає.

– Закінчуй з м’ясною тарілкою і зайдеш до мене в кабінет, – кидає він спокійно.

Краще б накричав, обізвав. А то оглянув якимось байдужим поглядом, ніби я пусте місце. Та схоже, я й перетворююся на це пусте місце. І мені зараз дуже хотілося скинути фартуха та чепчика з голови й піти звідси геть. Ось тільки гроші та можливість поборотися за брата стримувала не вчиняти, як хотілося.

Буженину, шинку, язик викладаю тонкими рядами. Скручую скибочки ковбаски тонкими рулетками. Додаю оливки, мариновані огірочки та зелень, щоб додати гарного вигляду.

Ставлю страву на загальний стіл перед шеф-кухарем, який кривиться з вигляду мого блюда.

– Подача рівними рядами, як ти зробила, підходить для квадратної тарілки, – буркає. – Тож доведеться переробляти й доволі швидко. Бо клієнт може відмовитися від цієї страви. У тебе дві хвилини. Не встигнеш – платитимеш сама!

Важко зітхаю і повертаюся на робоче місце. Я ще багато чого не знаю, але це не привід тикати мене носом в кожну помилку. Бісів Лозицький! От освоюся тут і знайду на нього компромат, тоді подивимося як він буде фиркати та кривитися. Нічого! Нічого! Нехай! У мене є ціль і я готова до неї йти! А вони лише тимчасова перепона на моєму шляху. Я ж сильна жінка і я все витримаю! Ніхто й не говорив, що в місцевому ресторані буде легко. Це ж не столова в селі.

Перекладаю все заново вже на квадратну тарілку.

– Ти ще довго копирсатимешся з тією тарілкою? – гаркає Лариска. – Я маю всі страви за тебе робити?

– Зараз…

– Давай швидше! – буркає. – І послав же нам Господь кухаря! Хіба не міг вже, якщо прислати, то хоча б тямущого? А не оце…