Глава 2

Глава 2

Шумно видихаю й сором’язливо опускаю голову. Цього тільки й не вистачало! От що це за день сьогодні? Зранку дощ, як з відра. Тож довелося до автобуса діставатися трактором дядька Дем’яна. Потім такий собі доглянутий мажор переїхав мою сумку з пиріжками бабки Мотрі й коли я вже майже влаштувалася на роботу, виявляється, що маю працювати з цим «самовпевненим мажором».

А прискіпливий погляд цього шеф-кухаря Дмитра зупиняється на мені, а потім за секунду повертається до Кіри.

– Це жарт?

– Чому жарт? Я доволі серйозно! Дівчина мені сподобалася…

– Ми ж домовлялися, що персонал кухні я підбираю сам. Хіба ні? – рявкнув він, жестикулюючи руками.

– Це мій ресторан, тож брати на роботу працівників кухні я теж маю повне право! Хіба ні? – уїдливо запитала Кіра, примруживши очі.

– Але мені з ними працювати…

– От і добре! Думаю, –  вона підвелася, –  ви спрацюєтеся!

– Ти вважаєш, що ця… селючка може готувати щось краще, ніж рибу під шубою? – кинув він.

Я просто втратила дар мови, а фарба сповзла з обличчя Кіри. Відчуваю, як повітря вирвали з легенів. Селючка? Це мене він назвав селючкою? Неотесаний хам!

Злість засліпила мої очі, тож я з силою відсунула свій стілець і встала напроти шеф-кухаря Кіри, гордо дивлячись йому прямо в очі.

– А ви значить такий собі Ектор Хіменес-Браво?

– До чого тут Ектор? – фиркнув шеф-кухар. – Я не маю часу навчати всіх, кого Кіра притягне сюди з вулиці. Тут не притулок… Якщо ти в команді, то ти викладаєшся на 200 відсотків…

– Любий, це вже вирішено! Ярослава нам підходить…

– І хто це вирішив? Ти її хоча б у справі бачила?

– Її рекомендував один мій хороший знайомий, тож…

– Добре, – усміхнувся Лозицький. – Нехай буде по-твоєму! Але я не відповідаю за наслідки!

Його обличчя усміхалося, але карі очі залишалися холодними, як айсберг. Я знала, що він не дасть мені спуску, але і я не збираюся просто так відступати. Хіба я не звикла до боротьби? Хіба щодня разом з братом Сашком не виживала біля рідного батька, над яким оковита взяла гору? Тож нехай не думає, що «селючка» ні на що не здатна. Я ще заявлю про себе. Я ще покажу себе.

Кіра поправляє свою зачіску й переводить погляд на Лозицького.

– Завтра вона приступає до роботи…

– Чудово! – кидає Дмитро. – Тоді до завтра, пані Гаркавенко! Зміна починається о шостій! Не люблю запізнень!

З цими словами він розвернувся й пішов геть, плавно снуючи між столами з білими скатертинами. А я просто дивилася на його широку спину й з жахом усвідомлювала, що Кіра мене наймає вивести на чисту воду саме його. Дідько забирай! Може не варто вляпуватися в чергову пригоду? Та я ж обіцяла, що заберу Сашка, як тільки отримаю першу зарплатню. Не варто його залишати з батьком, який весь час зазирає до чарки. Це небезпечно!

– Добре! Ходімо, я відвезу тебе на квартиру, –  промовила Кіра. – За перший місяць я заплатила, а далі викручуйся сама!

– Кір, ти що справді знайшла мені житло? – запитала я здивовано.

– Закатай губу, люба! – фиркнула подруга. – Це однокімнатна квартирка на околиці міста. Не найкращий район і поверх дев’ятий, але недорога…

– Дякую! – шепочу, вражена її вчинком.

От завжди вона така була. Добра. Щира. Справжня. Ніколи не залишить друзів у біді.

– Тільки обійматися не лізь! – кидає вона, йдучи до дверей. – Не потрібно, щоб хтось знав про наше близьке знайомство! Тож ти багато язиком не плещи! На роботі ми – керівник і підлегла. Зрозуміло?

– Так!

– І не забувай слідкувати за Лозицьким, –  промовила вона, відкриваючи авто. – Про всі його зустрічі чи переговори відразу доповідай мені! Хочу вивести цього гада на чисту воду. Зі мною його жарти не пройдуть!

– Кіро, заспокойся! Нас тепер двоє! – шепочу їй. – І ми знайдемо того, хто посмів продати ваше меню конкурентам!

Вона мовчить, зосередившись на дорозі. А дощ починає повільно накрапати, оскільки перші краплини вже танцюють на лобовому склі авто. Кутаюся в кофтину, оскільки дуже не люблю таку погоду. Осінь я люблю, а от дощ не дуже. 

– Як там твій старий? – запитує Кіра.

– П’є…

– Думала, ти Шурку не залишиш!

– Я обіцяла, що коли отримаю першу зарплатню, то заберу його до себе.

Кіра хмикає і усміхається. 

– Не думаю, що в тебе буде час займатися братом. Та й батька не варто залишати без нагляду.

– Тебе коли-небудь в житті били? – запитую, скануючи її оглядом. 

– Ясько, не треба! – просить вона. – Я знаю, що твоє життя – не мед, але Шурка – підліток. Чи впораєшся ти з ним? Його виховувати потрібно…

– Так я його змалечку виховую, хіба ні? Відколи мама померла від раку, я те й роблю, що готую, перу та веду домашнє господарство.

– Ясю, велике місто – це не Борщагівка! Тут знаєш скільки спокус? А якщо твій Сашко попаде під вплив якоїсь поганої компанії? Що тоді робитимеш?

Важко зітхаю, закочуючи очі під лоба.

– Я не залишу його там, –  говорю впевнено. – Крапка!

– Добре, добре, люба! – зупиняється вона на світлофорі. – Я тебе попередила, а ти сама роби висновки! Це ж твоє життя! І я вважаю, що батько повинен сам дбати про власного сина. А він сам про себе подбати не може! Та поки він під батьковим наглядом, з ним нічого не станеться. А тут…

– Кір, не варто мене лякати. Я вже нічого не боюся. І Сашка я заберу! Це вже вирішене питання!

Ми під’їжджаємо до височенного будинку з білої цегли, перед яким розташована дитяча площадка. Дощик розігнав усіх по домівках. Ми вибираємося з машини й, захопивши мою сумку, забігаємо до під’їзду. В приміщенні пахне чимось таким незвичним для мене. Підіймаємося цементними сходами, тримаючись за залізні перила. Я оглядаю сірі стіни, які не білили вже років сто, та облущені вікна, які не бачили фарби й того більше.   

– Ліфт тут частенько не працює, тож доведеться займатися спортом. Зате в тренажерні зали ходити не будеш, а отже збережеш гроші! – усміхається Кіра, підіймаючись на декілька сходинок вище. – А я ось ходжу в тренажерний зал, а задишку маю.