Глава 1

Знервовано тупцююся на зупинці міського транспорту, очікуючи маршрутку. Озираюся навкруги, оскільки у великому місті, говорять, дуже багато тих, хто ласий поцупити чуже майно. Притискаю невелику жіночу сумочку до себе, а краєм ока позираю на велику клітчасту сумку з моїми речами, яка стоїть біля ніг. Переді мною мчать мокрою автострадою купа машин. Дощ, який ішов з самого ранку, залишив на асфальті величезні калюжі. Тож кожна чергова автівка, проїжджаючи повз зупинку здіймала величезні бризки води. Напружую зір, щоб посеред цього божевілля побачити свою маршрутку. Люди снують навколо, обминаючи мене та заклопотано кудись поспішаючи. Харків живе своїм життям. І раптом хтось мене підштовхує. Я злякано озираюся, та мимо проходять жителі великого міста, не звертаючи на мене ніякої уваги.

І раптом краєм вуха чую скрегіт коліс. Озираюся на дорогу й помічаю, як величезне круте авто наїжджає на мою сумку, яка перевернулася й впала на проїжджу частину. Колеса авто переїжджають її, вона лежить на асфальті розпластана та приплескана.

Я не можу повірити власним очам, тож на секунду їх закриваю, а потім відкриваю. Та картина не змінилася. Моя сумка так і лежить на проїжджій частині під колесами крутого автомобіля. І головне, що тепер власник авто швидко вибирається з машини й відходить на декілька кроків, щоб подивитися, що потрапило під колеса.

Навколо збираються декілька зівак, які зацікавлено розглядають пригоду на дорозі.

– Чия сумка? – запитує високий смаглявий чоловік, власник шикарної машини.

– Моя! – говорю тихо, все ще не усвідомлюючи, що таке могло статися зі мною. Мої речі переїхав автомобіль. І треба ж було, щоб ця пригода сталася саме тоді, коли я маю зустрітися з Кірою?

– Ваша? – очі чоловіка звужуються.

Й він оглядає мене з ніг до голови своїм прискіпливим поглядом.

– Так, – говорю тихо, вискакуючи на мокру дорогу, щоб забрати власні речі.   

– А дивитися за нею не пробували? – запитує він, спостерігаючи, як я підхоплюю сумку, обмазуючи руки в багнюку. – З дороги зійдіть! Не вистачало, щоб ще під колеса маршрутки втрапили!

Це стало останньою краплею. Повільно підводжуся й повертаюся до нього обличчям. Височенний брюнет в джинсах та світлому светрові, який обтягує його широкі плечі дивиться на мене своїми розлюченими карими очима.

– А вам яка до цього справа? – запитую розлючено. – Свою справу ви вже зробили!

– Тобто ви зараз мене ще й звинувачувати в чомусь будете? – фиркає він, поглянувши на годинник на руці. – Ви роззявили рота, ваша сумка впала на дорогу, а я винен в тому, що наїхав на неї?

– Ви ж могли зупинитися…

– Не міг! Позаду їхала ауді…

– Ну звичайно, такі напущені та багаті індики думають, що вся дорога належить лише їм! – видаю.

Його очі округлюються від здивування, а брови повільно повзуть вгору.

– Це дорога, люба моя, для машин, а не для вашого мотлоху! – фиркає водій, блимнувши карими очима. – Тож викиньте її в смітник… Впевнений, що саме там відповідне місце для вашої сумки!

І діставши гаманець, витягнув декілька купюр та простягнув мені.

– Це компенсація за те, що пошкодив ваші речі! – промовив він спокійно. – На ці гроші зможете придбати все необхідне. Б’юсь об заклад, що ви навмисне це зробили. Тож буде краще, якщо ми зекономимо час один одного. І я поїду далі, а ви отримаєте те, чого так хочете!   

У мене дихання зупинилося. Нічого собі звинувачення! Та ким він себе уявляє, цей випещений багатенький мажор?

Я на декілька секунд втратила здатність розмовляти. А він всунув мені купюри в долоні й рушив до свого авто.   

– Вважаєте, що я жебрачка? – кинула йому в спину. – Думаєте, що подали милостиню й проблема вирішилася?

Він уповільнив крок і нарешті зупинився. Повільно повернувся до мене обличчям і здивовано розкрив рота.

– Не зрозумів? Мало? – запитав він, оглянувши за моєю спиною свідків, які зацікавлено розглядали сварку між нами. – А не лопнете від зажерливості? Той ваш мотлох не коштує, навіть, ста гривень. Я заплатив аж двісті. Тож задовольняйтеся тим, що є, і розійдемося полюбовно!

Далі стримуватися не було сил, тому я підлітаю до нього й кидаю гроші йому прямо в обличчя.

– Заберіть свої гроші! – злісно сичу на чоловіка. – Краще совість собі на них купіть. Ось цього добра у вас, виявляється, немає! 

Він оторопіло дивиться на мене, а я упиваюся процесом того, як ті купюри долітають до його обличчя й повільно, ніби пір’їнки, падають на мокрий асфальт біля його фірмових черевиків. А потім окидаю його зневажливим поглядом, підхоплюю брудну сумку і йду геть.

Зайшовши за зупинку, витягую вологі серветки й починаю витирати брудні долоні. Це ж треба, щоб таке сталося? І як я з’явлюся перед Кірою в такому вигляді? От завжди я потрапляла в халепу! Негоже показуватися перед подругою дитинства в такому вигляді. Оце приїхало село до міста!

А в сумочці розривається телефон. Обережно одними пальцями витягую його з сумки й беру трубку.

– Ну нарешті! – чую голос Кіри. – Я вже вдруге тобі телефоную. Ти чого трубки не береш?

– Привіт! – це ж вона, напевно, телефонувала, коли я розмовляла з тим надутим індиком, а поряд проїжджали авто, тож я й не чула дзвінка. – Та…

– Ти вже в Харкові? – не давши договорити, запитала вона.

– Так. Чекаю маршрутку…

– Де ти? – фиркає вона. – Я заберу тебе!

– Та ні! Не потрібно, Кіро! – кидаю, соромлячись того, що шкільна подруга побачить мою брудну сумку та одяг, який забруднився від багнюки на сумці. – Я сама дістанусь…

– Не мели дурниць! – перебиває вона знову. – Якщо не зустрінемося протягом цієї години, то я вже не вирвуся. У мене сьогодні завал!

– Що шеф сварливий? – запитую, присівши біля сумки та обтираючи багнюку зі штанів.

– Жартуєш? – регоче подруга. – Який в біса шеф? Я сама собі шеф!

– Що? – завмираю на місці. – Ти…

– Давай все потім. Ти де?