Пролог

Вулиця потопає в багнюці. Це й не дивно. Зараз осінь. А який асфальт на сільських вулицях? Село про це може лише мріяти. Наша Борщагівка нічим не різниться від інших сіл нашої країни. Та я щаслива, що народилася тут. Свіже повітря, безкраї поля та щедрі врожаї. Ось тільки все це затьмарює Олег, який за два роки нашого спільного життя так і не наважився зробити мені пропозицію. Ми добряче посварилися і я повертаюся в батьківську домівку.

Старий Долар починає гавкати, побачивши, як я заношу до двору великі сумки. А коли впізнає мене, починає лащитися. Підходжу ближче й нахиляюся, щоб погладити свого улюбленого пса. Колись він був молодим і бравим, а зараз сліпий на одне око. Долар стрибає лапами мені на ноги, обмазуючи брудом штани. А я краєм вуха вловлюю якісь крики з хати. «Я навчу тебе відповідальності, бісове дитя. Ти будеш в мене ходити до школи. Я шкуру з тебе спущу, якщо та ваша вчителька зателефонує мені наступного разу».   

Кидаюся до хати. Влітаю сам в той момент, коли батько завалив Сашка на ліжко й лупцює ременем. Відчуваю страх, коли в ніс вдаряє запах перегару. Та все ж кидаюся до них й схоплюю рідного батька за руку, прагнучи відтягнути його від мого молодшого брата.

–  Тату, припини! – кричу. – Припини, чуєш?

Вириваю ремінь й відкидаю його далеко в куток. Сашко, скрутившись, лежить на ліжку, а я важко дихаючи, дивлюся у посоловілі очі власного батька.

–  О, захисниця повернулася? – лепече він, ледве ворочаючи язиком. – Що сімейне життя набридло? Вигнав тебе наш Олег? 

Та я не звертаю уваги на його п’яні балачки, а кидаюся до брата. Він повільно відкриває очі й дивиться на мене своїми сірими, заплаканими очима.

–  Ти як? – запитую тихо, пригладжуючи долонею неслухняне волосся на голові підлітка.

–  Добре, –  бурчить він. – Все нормально!

–  Що у вас тут сталося? – озираюся на батька, який оперся рукою на стіл й спостерігає за нами.

–  Тобі ж сказали… Все добре! – відрізає татко. – Я й сам впораюся….

–  Ну чогось же ти накинувся на нього з ременем?

–  Бо в їхньому класі знову крадіжка, –  гаркнув батько. – І вкрадені гроші знайшли в Шурки…

–  Я їх не крав! – кричить Сашко, потираючи припухлі від побоїв місця.

–  А де в тебе взялися гроші? – фиркає батько.

–  Я їх заробив! – сичить він.

Мені стає шкода його. Дивлюся, як мужньо він відстоює свою позицію. І я чомусь йому вірю. Вірю, що то не він взяв ті гроші. Завтра піду до школи, поговорю з вчителькою.

–  Ти заробив, ледарю? Де ти міг заробити такі гроші? – кричить батько. – Я ось шукаю роботу й ніяк не знаходжу, де можна підзаробити. А він заробив… Не бреши!

–  Бо ти п’єш, тож ніхто не хоче брати тебе на роботу! – відрізає Сашко, дивлячись на батька ненависним поглядом.

Очі старого наливаються кров’ю. Він кидається до брата, але я встигаю його перехопити. Пробую його вгамувати, але злості потрібен вихід. Тож батько з розмаху б’є мене в обличчя. Точуся й падаю на сідниці. А він хапає мене за волосся й притягує до свого обличчя. Його подих обдає мою шкіру перегаром, тож хапаю його за руку, яка стискає моє волосся, прагнучи звільнитися.

–  Скільки разів тобі говорив? Не встрявай, коли я виховую власну дитину! – він дивиться на мене розлюченим поглядом, а я вся тремчу, коли згадую, яким жорстоким він може бути. – Я – його батько! І маю повне право на виховання власного сина…

–  Мені боляче, –  ледь шепочу.

–  Відпусти її! – кричить за спиною Сашко. – Це я вкрав ті гроші! Я!

Батько відкидає мене в бік і я боляче б’юся б стілець головою. Щось ще кричить брат, та я вже нічого не чую, оскільки світ перед очима меркне і я провалююся в темряву.

Відчайдушний головний біль були першими ознаками повернення свідомості. Хтось приклав до скроні щось холодне. Машинально перехоплюю й притискаю до голови ще сильніше. Повільно відкриваю повіки, помічаючи над собою якусь темну пляму.

–  Тобі краще? – чую над головою тремтячий голос молодшого брата. – Не варто було влазити у все це! Ти ж бачила, що у нього похмілля!

–  Ти справді вкрав ті гроші? – запитую тихо, дивлячись братові прямо у вічі.

–  Ні! – мотає він головою. – Сказав, щоб він залишив тебе в спокої й переключився на мене!

–  Де батько? – запитую, пробуючи сісти на підлозі.

–  Сусід покликав дрова колоти, –  пробубонів брат. – Знову напоять його до поросячого крику.

–  І часто він тебе…

–  Буває! – шморгає брат носом.

–  Чому ти ніколи мені про це не говорив? – запитую, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.

–  Про що? – дивується хлопчак. – Чоловіки не шукають захисту у жінки!

–  От ти даєш! – бурмочу й притискаю Сашка до себе. – Це не вірно! Кожна людина має право на захист! А ти ще дитина!

–  Я вже не дитина! – звільняється він з моїх обіймів.

–  Ага! Дорослий! – фиркаю й озираюся навкруги. – Ти хоча б паспорт маєш? Дорослий?

–  Так я ж збираю кошти, щоб поїхати до міста й стати в чергу на паспорт…

Від несподіванки відкриваю рота. Збирає кошти, щоб отримати паспорта? Боже! До чого ми докотилися? Якби мама була жива, вона б не допустила такого. А я теж хороша! Хіба важко було навідуватися сюди після смерті мами? Хоча б інколи цікавитися життям брата?

Обводжу поглядом оселю. В будинку повний безлад. Стіни закопчені, через вікна нічого не видно. Їх мила, напевно востаннє, ще мама. Скрізь валяється брудний одяг, порвані носки, пляшки від алкоголю. Під столом стоять бутлі з консервацією, в яких пліснява вже вкрила все соління. На столі груда брудного посуду, побитих тарілок. Штори брудні, постіль теж. Важко зітхаю й підводжуся. 

–  Зараз вип’ю якусь пігулку від голови, –  говорю тихо, –  й візьмуся за прибирання! Допоможеш?

Брат киває, дивлячись прямо у вічі. Й встає з підлоги разом зі мною, готовий підхопити мене будь– якої миті. Я трішки похитуючись, йду до дверей.