Вареники з вишнями

Мені рочків, мабуть, п'ять. А братові, напевне, десь три.

Ми любимо грати в доганялки. То він біжить позад мене, а точніше за мною, то я женуся за ним, закидаючи ноги в сандаликах з гудзиками.

А то я  –лікар, а  він– хворий.

– Що болить?--запитую, зазираючи в рота йому. Ще й паличкою якоюсь лазю по язиці 

– І..о..го, – намагається відповісти брат через паличку, яка й досі штурляє язика.

– Говоріть голосніше,--прошу я і добавляю,+- нічого ж незрозуміло.

— І..о..го,- вже крізь сльози каже брат, бо в мене в руках  колючка з акації. І це означає, що зараз  буду ""робити укол"".

— Що там за  плачі?!-- кричить мама з кухні, висовуючи голову в двері, а в руках тримає качалку.

Напевне, будуть вареники…з вишнями.

— А Людка хоце кольоти мене,-- голосе брат, розтягуючи маленькою ручкою соплі по замурзаній щоці.

– Що в руці?-- підходить мама, витираючи руки в фартуха.

– Нічого,-- ховаю руки за спину.

– Показуй руки,--підвищує голос ненька. 

Показую.  А вже й дійсно, нічого немає.  Колючка лежить позад мене, в траві.

– Дивись мені,-- кидає позад себе, витираючи братові носа фартухом.

Лишень за мамою зачиняються двері до кухні, як я починаю виставляти малому  своє невдоволення, мовляв, я ж хотіла як краще, а він мене підвів.  І…гратися з ним більше не буду.

І…"" лікувати"" теж не буду. Відходжу, накопиривши маленькі губки.  І так мені стає себе, чомусь, жалко, що вже за мить відчуваю, як з блакитних оченят скочуються сльози.

Брат підходе. Шарпає за рукав

— Не плач,- втішає.

– Не буду гратися з тобою, - висмикую  руку і відходжу якнайдалі.

Малий довго стоїть мовчки. Та враз вся округа наповнюється його вереском. З очей котяться сльози горохом та такі великі і так багато, немовби прорвало дамбу на річці…

З переляку і нерозуміння того, що відбувається перестаю нюняти і спрямовую погляд на двері, за якими декілька хвилин тому зникла постать матері.

– Не плач, мій маленький. - мати пригортає сина,- що сталось, мій хороший. Що сталось?- допитується.

— А Людка не хоце глатися.

Знову я. Стою. Чекаю вердикта.

– Годі гратися. Нумо їсти вареники з вишнями.

Біжимо весело, тримаючись за  ручки.

– А ми будемо глатися?- заглядає у вічі мені.

– Будете,-- відповідає за мене мама.

Вишневий сік тече по бороді, по руках…аж до ліктів.

Нам смачно і…смішно.