На крапельниці

— Казав же мені дід " сиди дома " так ні ж –лізу . А куди мені вже лізти ? Кому я потрібна ? Нікому . Вже й собі не потрібна , – баба Галина видряпується на чотирьох на лікарняне ліжко , застелене  суконою ковдрою ,  зробленою ще  за тих  часів , коли вона  була Галинкою. Малою дівчинкою з русявим, а чи чорнявим ,  волоссям , заплетеним в довгу косу , за яку постійно смикав сусідський хлопчисько . 

Малий , ніби й спокійний та коли зустріне Галинку так відразу і ріжки ростуть : смикає. Та, бува,  так вже смикне , що аж сльози виступлять.

Біжить мала на всю вулицю верещить ….

 – Та то він вас кохав , тай смикав , – сміється медсестра Валентина, підштовхуючи стару на ложе .

– Ага, кохав …Хіба так кохають ? – крекче , вкладаючись і приймаючи горизонтальне положення .

– То такі в нього були почуття….підсуньте  рукава . 

І таке було кохання, - продовжує , підтягуючи штатив для крапельниці .

– Ой, – зойкує баба , – знову болітиме ….нехочу ,– голосить.

Медсестра , сміючись , нахиляється ближче. Дістає гумку із застібкою і перетискує руку пацієнтки вище ліктя. 

– Працюємо кулачком, – командує .

–  Добре тобі казати : не тобі ж крапельницю ставитимуть  – мовить баба Галина , замружуючись.

– Все, – чує десь голос зверху.  Розплющує очі і бачить усміхнене обличчя Валентини ,– а зараз помовчте  і полежіть 

Виходить з палати . Сусідні ліжка теж зайняті : всі крапаються , всі під крапельницею …от старший чоловік якийсь лежить …

– А у вас що за хвороба , що крапаєтесь ?– крутить баба Галина головою в його бік ,– у мене тиск .Ото як ухопить то хоч криком кричи , а хоч на стіну лізь ….нікого . Сама самісінька : дід мій не йме віри, мовляв , не хочу робити. А у вас є дружина ?

Чоловік примружує очі .

– Вам погано ?– запитує і не дочекавшись відповіді , кричить що є сили :

– Медсестро, сюди ! Швидше! 

До палати вбігає схвильована робітниця медперсоналу .– Що сталось?!

– От. Йому погано . Подивіться …– вказує на сусіднє ліжко .

– Нічого мені не погано . – розплющуються очі і зирать на стелю.

– А чому тоді мовчите ?– не вгамується ніяк жіночка.

– Чому, чому ?– тому , що ви вже дістали всіх своєю балаканиною . От чому .

– То добре  : вже мовчатиму…

Ще пройде небагато часу і ліжка стануть вільними , окрім одного . Всі по домівках і лишень баба Галина , охоча до балачок , торохкотітиме без упину .

– Я забула вам іще одного вкола поставити – каже медсестра і підступає до пацієнти . 

Декілька балакучих хвилин і тітка Галина підривається з місця 

– Куди ж ви , тітонько ? А погомоніти ?

– Ніколи мені : потрібно додому ,– і вибігає на вулицю.

Медсестра Валентина , посміхаючись ,  підходите до ліжка останнього   пацієнта  : 

– Можете спокійно приймати ліки : баба Галина нині вже не прийде .

Виходячи  в коридор , посміхається : 

–  Діуретики ще ніколи не підводили …

І направляється в ординаторську .