Магазин за рогом

Так кажуть місцеві , а ще кажуть “ вагончик”, але по документах – Мрія.

Частенько доводиться туди заглядати, особливо , коли йдеш на місцевий базар, який, до речі , тут двічі на тижню. Це середа і п'ятниця. Ще була й  неділя, та в зв'язку з тим, що людей поменшало , якось воно й скоротилося само по собі. От лишень часи залишилися ті самі , а саме, з пів на шосту ранку і до вісім тридцять , а то й раніше. То ж коли любиш поспати, то про базар можеш й забути. Я так і роблю. Не тому, що люблю поспати, а тому, що не можу так рано прокидатися. Це ж потрібно підвестися з ліжка десь о…та Бог з ним..двома словами – не моє.

Та нині, все ж таки, висунулася з-під ковдри , намацала на підлозі капці, впихнулася в них і приплентала на кухню. Спання не йшло,годинник показував сім, а це означає, що встигаю на базар. Ну що ж – подивлюся..хоча б.

Випивши чаю, переодягнулася і бігом. Швидко дісталася даної локації і така почервоніла від швидкої ходи, просуваюся поміж ряди. В руках, як і належить, сумка. Велика, вмістка. 

За прилавками стоять розпашілі ґаздині, виставляючи свій крам поперед себе та одна поперед другої. Особливо, коли вже дуже близько знаходишся, то,  навіть, можна відчути, як ті дихають тобі просто в шию, завертаючи свої головешки, намагаючись зазирнути в обличчя. Шкода, що шиї закороткі! А то, гляди, один мах і закрутилася б круг тебе і ти вже, хочеш, а чи ні, а мусиш щось в неї купувати. Саме цей недолік в анатомії і врятував мене того дня. 

Але в них же ще є руки!.

Та то таке. Віртуозно викрючуєшся поміж прилавок і потенційними покупцями і опа! Не спіймав, не дістав. 

Рука зависла в повітрі , рот відкрився, щоб щось промовити, аж тут поруч :

– А чого це ви, добродійко, пхаєтеся зі своїми довжелезними рапцями ? Хіба не бачите, що ви мені відлякуєте покупців?

– А з якого дива ви вирішили, що саме це ваші покупці?

– Бо від вас всі тікають. 

– Можливо, то від вас біжать, немов від холери?...

Проходжу далі і натикаюся на знайому, яка розклалася зі своєю молочкою :

– Рада вас бачити. А де ваш товар? Чому без сметанки нині, а чи вдома спродуєтеся?

– Вдома, – відповідаю, а сама роззираюсь надовколо, хочу помідорів . Дуже люблю цей овоч. А цього  року дорогувато просять за нього. Та вже, як буде аби не “пластмасові”, а домашні.

 – Натурпродукт. Купуйте. Щойно з грядки.

Чую десь за червоним легковиком. Просуваюсь вже в той край.

Справді – помідори. Гарні, запашні…мабуть, смачнющі!

– Яка ціна ?–  запитую, налягаючи якомусь старому на плечі. А той нагнувся, щось вишукує в ящику та ніяк не знайде. Одну взяв, покрутив і назад. Другу – понюхав, обдивився і на місце. Продавець пильно стежить за ним, але, поки що ані пари з вуст.

Вже  чую, що на мене хтось лізе і сопе в вухо:

– Пане, в яку ціну ?.

А пан мовчить і водить лиш очима за дідом.

Так помалу й черга зібралася: цікаво ж , що ж там дають.

– Люди добрі, не штовхайтеся, – це вже я почала репетувати після того, як якась огрядна жіночка втислася мені ліктем просто під дих. Та перед тим я ще двічі зойкнула, бо на ногу наїхав візок з кавунами. Візок наче б то й невеличкий і кавунів там з гулькін ніс, але ж боляче!

Помідори в сумці, я заспокоїлася , але ж…ще потрібно хліба купити. І от тут я вже шпилькую в Мрію.

За прилавком великих розмірів  жінка . М’ясистий ніс заліз в холодильник і щось там винюхує. Руки швидко перебирають заморозку. Стою. Спостерігаю.  Врешті вона вилазить на світ божий і до мене : Вам чого ?

– У вас є хліб ?– запитую, а сама нишпорю поглядом по коробках з цукерками.  Щось на солодощі тягне.

– Різаний ? Не різаний? Різаного нема, то вам який ?

Опускаю погляд на продавчиню, але та вже , немов вкопана і тільки очі – балухаті і прямо в переносицю.

– Затримуєте чергу. Ще раз запитую: вам який ? Різаний, не різаний? Різаного нема. То який вам?

– Та який вже залишився, – зітхаю я.

Поруч дядько посміхається, а за ним хлопчина ,в  білій майці пирхає сміхом.

– Не бачу нічого смішного. – мовить жінка за прилавком і подає хліб.

Поклавши до сумки, виходжу з “вагончика” 

Осінній падолист накриває щойно відбиті сліди на тротуарній плитці.

А позаду чується :– Чоловіче, вам який хліб ? Різаний не різаний ?...

– Не Різаного нема. Так який вам?– промовляю я, сміючись і перебігаю на протилежний бік вулиці.