Помста

До мене завжди підсаджували тих, хто слабший   в шкільних предметах.

Тож,  нині Олексій,  чухаючи носа, тягне свій, на довгих шлейках, портфель до моєї парти, одночасно стискає кулака, показуючи Толику, біля якого протискується поміж   дерев'яних парт.

Толик  хнюпиться і мовчить. З -під лоба  глипає на мене – соромиться. Я ж вдаю, що не бачу, а сама вже вигадую помсту для розбишаки Олекси.

– Це моя половина, а це твоя,– черкає крейдою, розлігшись  майже на всю парту,  щойно підсівши , Олекса.

Дивлюся і розумію, що на своїй половині, хіба що зошита й втулю, а про книжки вже годі й мріяти.

–А то твої проблеми,– сьорбає носом хлопчак і ще більше розлягається , накриваючи собою всю шкільну парту.

В цей момент вчителька починає прямувати в наш бік.

–Ну, Олексію, що ти зрозумів з пройденого урока? – ставить запитання Марія Іванівна,  тримаючи дерев'яну вказівку  в руці.

–А що я? Нехай вона розуміє,– киває в мій бік.

Відчуваю, як злюся, але …

Підсовую зошита з виконаним завданням. Та вчителька  стукає по парті вказівкою і махає мені пальцем .

Тож, перерва відміняється– мушу підтягнути “ товариша” по предмету.

Настала зима. З заметілями та  морозами.

Намело снігу вище колін, а подекуди й по пояс. 

Йдеш до школи з  носами замотаними  в теплі шарфи. На голові шапки кролячі під бороду зав'язані на довгі шнурочки.  Рукавиці на резинках через плечі. Валянки. Аякже? Холод неабиякий, а нам має бути тепло.

Випурхуємо, немов горобці, кожен зі своєї хати, а позаду мати махає хустиною або рушником, даючи останні настанови:

–Дивись, будь чемна. Слухай вчителів…

І так кожного разу, як тільки ступиш ногою за поріг, весело розмахуючи портфелем.

–Мамо, а хіба  сніг можна їсти?– зупиняюсь, розвернувшись всім тілом, немов ведмідь.

– Не вздумай….

– А Юра, баби Марусі внук, їсть і нам пропонує 

Мати ще енергійніше  розмахує  рушником, щось вигукуючи, проте я вже не чую, адже Толик мчить на санчатах, відштовхуючись двома патиками, вирізаними його батьком спеціально для такого діла.

– Егей !–  викрикує  він, – заплигуй!

Гальмує ногами  в таких самих валянках, ще й палицями підсоблює собі. 

Сріблом розлітається сніг з-під санів, обсипаючи  з ніг до самої верхівки кролячої шапки, яка за мить стане “мокрим мишеням”.

Застрибую позаду, чіпляюсь за спину однокласника і …мчимо назустріч вітрові, який намагається скинути  нас на землю.

Угугу!– гуде вгорі і кидається снігом просто в обличчя.

Аж раптом перед нами виростає постать в засніженому кожухові, в черевиках з розстібнутими  халявами, купленими на виріст.

–Що, голубки, воркуєте?–  махає мокрими руками перед  своїм кирпатим носом, розплившись в усмішці, Олексій.

Зранку мама дала мені 20 копійок, бабуся теж дала 20 копійок, і в мене  з останнього разу залишилося три по п'ять. А ще по одній, по дві копійки.

Завжди кладу в рукавичку. Надійно. Не вискочать. Не загублю.

Дзеленькаю копійками…

 згадуючи  про помсту!

Одну рукавицю знімаю з руки, іншу пропускаю, щоб в вільному польоті, і …Бац!

Самі на санчата  і…хода.

– Одягни рукавиці,– чується мамин голос.

–  Ти мені, як сестра, – озирається Толик.

А я тішуся, бо в мене з'явився брат.

А ще, бо, нарешті помстилась за себе і за Толика.

Накочується вечір. Стишується вітер. 

– Спи вже,– посміхаючись, нахиляється мати, – завтра до школи.

–... до школи, – ніби відлуння, повторюю, засинаючи.

– Ей!– кричить однокласник і ми летимо на снігових хмарах, розмахуючи різнокольоровими кульками…