І у вас такі шпалери

– Любко, може, досить вже в дівках ходити? Час би й про заміжжя подумати. А то, гляди, так й до старості одна дотягнеш.

Мати дивиться на доньку, а сама кужіль  пряде та все ниточку до ниточки; будуть добрі доріжки, вовняні. 

А там й вечеря на плиті мліє . І як то виходе все в неї. І попрано й наварено, й он, ниток на цілий моток. 

– То що скажеш? – допитується мати. І всім виглядом дає знати, що тема не закрита, а навпаки лишень початок розмови.

– Та ..не знаю,– тисне плечима дівчина,– ніби й рано ще. Та й Іванко обіцявся прийти з війська і відразу й до шлюбу.

– Не кажи за того голодранця нічого. Тобі потрібен ґаздівський син, а не той сирота .

На тому й порішили. Адже, як мати скажуть так воно й має бути.

І от, одного дня, Миросько, син дуже великого ґазди ступив на поріг Любкиної невеликої  хатинки. Та прийшов не сам, а як і годиться в супроводі родича. 

– Доброго вечора, тітко. Чи можна до вашої господи ?– запитує Гриць, родич потенційного нареченого 

– Аякже , заходьте, – поправляє хустину на голові ґаздиня. – Чим завдячуємо вашому візитові?

– Та от надумали побачити вашу доньку, поспілкуватися, адже могла би бути гарною парою для Мироська.

Ще пару стандартних речень, притаманних для таких подій тай повсідалися на лави, застелені вишитими рушниками.

Сидять. Мовчать. Один на одного зиркають, а як зустрінуться поглядами то посміхаються люб'язно.  

Аж тут дівчина не стрималася: – Та говори що-небудь. Бо ж не буду цілу вічність тута сидіти.

Зніяковів Мирось. Обвів поглядом стелю , стіни, а далі, аж зрадів :

– О, і у вас такі самі шпалери, як і в нас.

Як скочить дівчина з лави та на вулицю і вже звідти кричить:– Бодай би вам добро було з вашим женихом! Не піду за нього…

Вийшли гості і  пішли , так й не зрозумівши, що ж сталось?...