Кіно і німці

 Ірина – подруга дитинства.  Непомітна сільська дівчина з  прищуреними очками і носом - картоплиною. Коли йде вулицею на ній сукня не колишеться і , навіть не розгойдується, а так…висить.

Ні, не так висить, як на манекенах, а так , як на …капустині. 

Нині ввечері  йдемо в кіно.

О, забула ж про себе розповісти …а що там розповідати ? Повна протилежність Ірини. Худюща і сукня аж крутиться навколо хребта . 

Йдемо . І  “мильнички “ на ногах обов'язково, це ж писк моди. Ми ж в тренді тоді були . Трендові дівахи.

Через міст, після дощу, не пролізти , але…ми ж у мильничках ! Чап - чап і вже біля клубу.

Навколо дівчат , парубків . Модні всі . Зачіски вище найвищої щогли на пароплаві.  Начоси ( не один гребінець зламаний ) І , головне, багато цукрованої води на волосся, щоб стояло !

Очі підведені олівцем чорним жирним і так, щоб аж стрілка звисала на щоку, це з одного ока, а на іншому – коротенька стрілочка, але теж жирна. Що там жирна ? Жирнюща.

А в кого не сукня, тоді картата спідниця і в плісировку. 

Завершував образ лосіни.

Отже, білий гольф під шию,  рожеві лосіни, сині мильнички , брунатна сукня , тільки не чорна, і пішла …як цариця. Що там цариця ? Королева!

Хлопці – зирк. Ми – кліп.

І все зрозуміло.

Аж тут Петро з сусіднього села. Ніс горбатий . Зуби великі . Руки , немов граблі. А вимова …не моє.

Але ж воно до мене тиснеться, лащиться . А в мене  Говерла на голові . Стріли Амура на очах. Брови, немов ластівки…

Навіщо той Петро коли Степан тоненький, мов жердина. Усмішка , погляд все при ньому …

Ірино, – кажу подрузі, – запитає Петро про мене, кажи нібито я вийшла заміж за Степана. 

– А вона казала, щоб тобі сказати,що…

Решту все слово в слово.

Ну все, пропало, думаю. Але ж то Петро…подумав, пожував губу Тай:

–Та добре.

Пронесло. 

Хтось крикнув у відчинене вікно: займайте місця . Починається фільм “ Кіно і німці”

Регочемо, займаючи місця.

Але ж моднячі були, аж страшно.

*Мильнички -  жіноче гумове з дірочками взуття, на зразок відкритих черевичків, на низькому ходу.