Випадок в перукарні

Біжимо з мамою через все місто. Біжимо так швидко, як тільки можна бігти на високих підборах. 

Тримаючи мене за маленьку ручку, відчипіривши мізінець, заховала його в рукаві синього з капузою дитячого пальта. 

Мамина рука тепла. Час від часу поглипую на неї.  Так затишно.

 " Цок- цок",- цокають підбори...

 Зашпортуюся за камінчик і лечу , неначе повітряна кулька, прив'язана маленькою ручкою до маминої. Пролетівши в повітрі декілька секунд, торкаюсь землі, швидко перебираючи ніжками в чорних  чобітках.

Та мама не помічає мого ""польоту"". І далі біжить, притримуючи вільною рукою волосся. На одній половині голови воно закручене в алюмінієві, з дірочками, бігуді, а інша половина розтріпується  вітром. І от саме цю половину мамина рука притримує.

 Та мені знизу погано видно ...

        Сьогодні ввечері в сина наших знайомих- Сергія, день народження. Нас запрошенно. 

-- Яку сукню одягнути?- запитує мама, крутячись перед вітчимом з декількома екземплярами, які можуть і мають право бути претендентами на вечірку.

-- Ну,.. не знаю.-- трішки подумавши додає,-- вони всі гарні і ти гарна..

-- Я серйозно  запитую, а ти...

-- Якщо серйозно тоді...-- водить пальцем поперед себе, вказуючи на плаття..--- не знаю. Тобі у всякому гарно.

-- Ага. Ти ще скажи , як моя мама "" гарній дівці-- гарно й в пілці.""

-- Бачиш? Все  сама знаєш. Я побіг на роботу. До вечора.

--- Може, мені зробити зачіску?!-- кидає мама навздогін 

-- Зроби ,--- чується десь вже  за вхідними дверима.

     Мама сидить у великому кріслі, яке крутиться на всі  сторони. На плечах -- біла накрохмалена накидка.

Задумливий погляд  роздивляє молоде ніжне обличчя, обрамлене темним  волоссям. Відображення, час від часу, крутить головою на всі боки, зиркаючи на себе під різним кутом.Далі повертається до жінки з бігудями і ножицями, яка спокійно чекає і, кидаючи погляд на друге категорично заявляє:

-- Не вздумайте підстригати.-- і далі, якось тихіше,-- я прошу.

Жіночка розуміюче  киває головою і кладе ножиці на столик  поруч. 

Починає  діставати з хвилястого  волосся металеві  тонкі  шпильки. Назбиравши в руку, віддає мені:

-- На. Грайся.

Я не знаю , як з ними гратися. І тому, поки що, мовчки роздивляюся.

Я бачу, як мама зажмурується. І мовчки сидить. Бачу, як тітка  в білому халаті, такому, як в лікаря, крутиться навколо крісла. 

Мені три рочки. І мені сумно. І у мене шпильки. Але я не знаю, як з ними гратися. 

Тихо ходжу , розглядаючись довкола.

Любуюсь  своїми чорними чобітками, виставляючи то одну ніжку вперед то іншу. Роздивляюсь поли новенького синього пальта, яке лишень вчора мені купили. Намагаюсь відірвати гудзика з позолотою всередині. Невиходить Знову тягну за гудзик, аж поки тітка в халаті не помічає.  Мовчки свариться  пальцем. 

Я дивлюся на маму, але вона так само сидить з заплющеними очима. Переводжу погляд на тітку, шукаючи пальчиком щось в носі.

Вона посміхається, підморгуючи. І далі чаклує над маминою головою. Бігуді один за одним виростають на ній.  Пів голови вже в бігудях 

На мене ніхто не звертає уваги . І…мені зовсім сумно. Проходжуся вкотре  кімнатою, обставленою  різним причандаллям: тут і крісла, що крутяться. І крісла для очікуючих. І великі дуйки, щоб робити ""хімію"" Ще подалі, в другому куті знову дзеркало і крісло навпроти, але там -- нікого.  Підходжу. Видряпуюсь на крісло. Зиркаю на тітку, але та так зайнята маминою зачіскою, що взагалі мене не помічає. Мені вже геть нудно. Я не знаю  що з собою робити. Не знаю, як гратися з тими шпильками.

Починаю розгойдувати крісло. Спочатку-- сидячи, потім вже стоячи в кріслі.

Тітка в халаті мовчки підходе і знімає мене.

Зиркаю на маму. Вона не бачить ,що відбувається, але розуміє, що щось відбувається, тому запитує:

-- Доню, у тебе все гаразд?

-- Так.,-- відповідаю, не зводячи очей з тітки, яка махає на мене кулаком.

Знову ходжу з тими шпильками.

І тут я помітила в стіні розетку. Вона була прикріплена зовсім низько. Почала розглядати. Дуже вже цікаво, що в тих дірочках. І так і сяк кручуся, заглядаю. Ніяк!   А цікаво ж!

І тут згадую, що в мене є шпильки... 

Такого  "бабах" ще не чула. Мене щось підняло і кинуло...

          І от ми біжимо. Точніше мама біжить, а я скоріше, теліпаюсь..

-- Господи, -- чую згори -- лишень би все було гаразд. 

Ще " протеліпалась " декілька метрів. Зупинились. Навпроти Дитяча Поліклініка. 

Мати нагинається, вдивляється в моє обличчя: -- Доню, як ти?

А як я ? Не знаю. Тай чому маю знати. Все гаразд...мабуть. Дядько в білому халаті підхоплює моє маленьке тіло і мчить всередину. Мама цокотить позаду підборами, всхлипуючи...

      --- Будеш електриком?

Запитує  Сергійко.

-- Не буду,-- відповідаю і відвертаюсь

-- А я буду.-- промовляє хлопчик,-- і ще на стовба полізу

-- Тай лізь.Хоч на небо лізь, а хоч на хмари лізь...

Сергій дивиться на мене.

-- І не дивись на мене. Я тобі не стовб.

--- А у мене є цукерки,-- продовжує,-- хочеш?- 

-- Хочу....