По молоко

Я ще зовсім мала. Настільки мала, що й не знаю  скільки буде п'ять  на  п'ять .

–  То скільки буде :  п'ять на 

п'ять?- все запитує мене тато.

Навіщо  йому те  знати? І звідки мені те знати?

– Не знаю,- схиляю  голову

донизу.

– Така велика, а не знає 

соромить мене.

      Ага, велика. Яка ж я велика, коли мама кожного ранку мені застібає сандалики? А вони такі гарні: молочного кольору ще й на гудзиках.  Краса! 

– Якщо не знаєш тоді

завтра , з самого ранку, лишень будильник "запілікає" ти вже на порозі з бідончиком в руках. З думками про те, що потрібно принести молоко.

– А де його взяти?- запитую

– Ти і цього не знаєш?

Ще й не світало , а я вже чимчикую дорогою що веде  до центру , по   молоко. Іду. Бідончиком розмахую. Прислухаюсь, як дзеленчать копійки, які мама кинула  до середини. Іду і байдуже мені. Сандалики гарнюні, я мала - гарнюня і бідончик теж гар…і зовсім не гарнюній, а якийсь зверху покоцаний, пошарпаний. 

Розмахую ним , надіючись ,що зараз він вирветься з малих рученят і полетить далеко- далеко…..бо він мені не подобається, особливо ця  накривачка  з пластиковим  міні-бомчиком!.. Така якась пупулька чорненька. Прикручена.

–Не розмахуй, бо  вискочить і полетить,- біжить сусідський хлопчик Сергійко, трішечки старший від мене, теж по  молоко. В руках точнісінько такий бідончик- алюмінієвий і теж з чорненькою "пупулькою".

 – Яка "пупулька"? Що за 

слово таке дивне?- дивується мати.

 – Слово, як слово,- хіхікаю,

підстрибуючи на одній нозі.

 – Іди вже, вигаднице …

Сергійко обганяє, хизуючись смачним льодяником, якого щойно дістав з усміхненого рота, на патичку. –  Бачила?- запитує.

–  Мені мама теж такого 

купить, навіть кращого. І смачнішого.

–Не купить. - плигає попереду Сергійко.

–Купить!!!-- кричу щосили.

—А от і не купить,- далі плигає малий.

 – От тобі!- бац по лобі 

бідончиком.

–Бабусю!!!- репетує  тай завертає

додому.

 – Ну й нехай. Теж мені …"Ябіда"!

Насупила лоба, стисла губки .Тай далі сунуся вперед, озираючись позад себе : а чи не доганяє хто? Аякже ж - Сергійко, напевне, вже дома …

Черга стоїть кількаметрова.

Хто з бідончиком, хто з банкою, бутилкою. Є, навіть, з глечиками. Такими, як у бабки в погребі стоять зі сметаною.

Озираюсь.

 – Хто крайній?- запитую.

–Диви, яка  малеча прийшла.- тягне якийсь  дядечко пальця до мого носа, намагаючись штрикнути своїм довгим нестриженим  ногтем. 

Відвертаю голову.

– Ставайте в чергу : молоко

везуть.

Лиш надумала озирнутися  де ж те молоко ,що його везуть, і тут чую, як щось шкробне по носі :

– Піп!-- регочеться старий, роззявивши  на всю " іванівську" свого беззубого рота.

 – Бе-е!- показую   язика.

 – Піп!-- знову шкрябає мого

малого носика,далі регочучи.

Відсовуюсь назад, не зводячи оченят із  здоровила в пошарпаному кашкеті.  

– Дивись куди лізеш ,- отримую штурханці  в плечі від чиєїсь бабці.

Стою   поміж двох вогнів- з одного боку – старий, що норовить вже вкотре шкрябонути мене  по носі, вигукуючи " Піп", з іншого бабця,від якої маю шанс  іще раз отримати штурханця  за те , що задкуючи, наступаю їй на довжелезну картату спідницю.

 – Молоко!!! Приїхало!! 

Чую зі всіх сторін  голоси, що нависають наді мною , мотиляючи головами . І ті голови такі різні. Одні в хустках  , з довгими носами,  інші в кашкетах, як от в цього , що попереду стоїть. Ще інші стрижені або ж пелехаті, як от в тієї тітки, що постійно репетує, мовляв, молока  їй не вистачить , а вдома дитя голодне. А в неї молоко пропало, бо має таку сусідку…

 – Годі. Всім вистачить!

Поспішаю додому. Тягну бідончик-. А він такий важкий – цілих півтори літри!!!

– Я все розповів бабусі,-- висить на заборі Сергійко з великою синьою гулею на лобі,--вона тобі дасть .

– Бе- е!-  показую язика, та так витягую ,  що аж зводить щелепу 

 – Так тобі і треба,- регоче 

малий , тицяючи  в мій бік пальцем.

У відповідь махаю кулаком і біжу хутчій на подвір'я…