Частина 3. Приквел. "Дід Степан"

Степан повернувся в село навесні, коли сніг ще лежав латками, а земля вже парувала вогкістю. Дорога була знайома до кожного вигину, та відчуття — зовсім інше. Повітря здавалося важким, наче хтось довго тримав його під замком.

Село зустріло мовчки.
Люди віталися коротко, не зупинялись. Дехто хрестився, побачивши його, інші відводили очі. Навіть собаки не гавкали — лише тяглися слідом і скиглили.

— А де Гнат? — спитав Степан у сусіда, що лагодив тин.

Той не одразу відповів. Спершу плюнув у землю, витер руки об штани.

— У ліс пішов… — буркнув.
— І?
— Та й не вернувся.

Степан насупинився.

— Як це — не вернувся?

Сусід глянув на нього так, ніби шкодував, що взагалі заговорив.

— Уже четвертий цього року.

Тільки тепер Степан помітив дивне: біля майже кожної хати, під порогом або коло воріт, лежали невеликі купки попелу. А подекуди — тонкі, свіжо зрізані осикові гілки.

Тієї ж ночі він почув перший крик.

Не людський — і не звірячий.
Короткий, зірваний, ніби когось перехопили на півслові.

Село прокинулося, але ніхто не вийшов. Вікна темні. Двері зачинені. Лише вітер шарпав стріхи та гойдав дерева.

Вранці знайшли чобіт.
Один.
За рікою.

— Вовки, — сказав хтось.
— Розбійники, — буркнув інший.

Але старий дяк мовчав і стискав у руках вервицю так, що побіліли пальці.

Увечері він сам покликав Степана до церкви.

— Ти ще молодий, — сказав тихо. — Але якщо лишишся — мусиш знати.

Вони спустилися в підвал. Там, серед старих книг і свічок, стояла скриня. Дяк відкрив її й дістав згорток.

Осиковий кілок.
Старий, потемнілий від часу.
І ніж — не схожий на звичайний.

— Це не звірі, — прошепотів дяк. — І не люди.
— А що ж?
— Те, що ходить після смерті.

Степан не засміявся. Чомусь не зміг.

Першу зустріч він пам’ятав усе життя.

То сталося за кілька тижнів, коли він пішов шукати зниклу корову. Ліс був тихий, занадто тихий. Навіть птахи мовчали.

Він почув кроки.
Легкі. Нерівні.
Наче хтось ішов, не зовсім торкаючись землі.

— Хто там? — гукнув Степан.

Відповіді не було.

А тоді воно вийшло з-за дерева.

Колись це було людиною.
Тепер — лише бліда тінь з порожніми очима й надто довгими руками. Воно усміхалося — широко, неправильно.

Степан замахнувся сокирою, але рука затремтіла. Він відступив — і спіткнувся. Істота кинулась уперед.

Його врятував крик.
Чийсь.
Жіночий.

Упир зник так само раптово, як і з’явився.

Наступного дня поховали Марисю. Ту саму, з якою Степан колись хотів одружитися.

Тієї ночі він не спав.

На світанку пішов до дяка.

— Навчи, — сказав коротко.

Відтоді Степан став іншим.
Він знав, де ставити осику.
Знав, коли не виходити з хати.
І знав головне — їх не можна вбити назавжди. Їх можна лише стримувати.

Минали роки.
Село зменшувалося.
Імена на хрестах множилися.

А Степан старів.

Він поховав друзів.
Поховав брата.
І зрештою — лишився майже сам.

Коли прийшла його черга розповідати, він говорив неохоче.

— Не ночуйте там, де вітер крутить жорна, — казав він молодим.
— І якщо почуєте кроки — не відповідайте.

Бо хтось мусив пам’ятати.
І хтось мусив лишатися.

Аж поки не прийдуть ті, кому він передасть ці знання.

Бо зло не вмирає.
Воно лише чекає.