Частина 2. ФІНАЛ. «Сьогодні або ніколи»

Прочитавши повідомлення, я одразу зрозумів, у чому справа, й вирушив на допомогу своєму другові. Швидко одягнувши цупкий одяг і тактичні берці, я захопив помпову рушницю дванадцятого калібру. Закинув усе до багажника й помчав у бік села. Нічну тишу розрізав рев мотору.

Я гнав, як міг, розуміючи: часу обмаль.

Звернувши з шосе на ґрунтову дорогу, що пролягала поміж полями, я побачив — на в’їзді в село густий туман огортає всі хати. Біля будинку діда Степана панувала темрява. Хвіртка була відчинена.

Я ввімкнув ліхтарик і наблизився до вхідних дверей — вони теж були навстіж. Увійшов на веранду й одразу зрозумів: тут щось сталося. Меблі були розкидані, у прихожій на підлозі виднілися сліди крові й бурі плями, схожі на слиз. Поруч лежало з десяток відстріляних гільз від рушниці.

Оглянувши весь дім, я нікого не знайшов. Вийшов надвір і вирішив обстежити околиці. Майже одразу помітив глибокі сліди босих ніг, що вели в бік лісу. Здавалося, ніби тут пройшла ціла зграя.

Я відкрив багажник, дістав рушницю й попрямував слідом. Повітря було густе, пахло сирістю й ще чимось тривожним.

Невдовзі я зайшов у темний, непривітний ліс. Потужний налобний ліхтар розрізав пітьму, мов лезо. Я рухався за слідами й швидко вийшов на витоптану галявину.

Щойно зробив кілька кроків — почув тріск гілля збоку. Із темряви виповзла чорна фігура. Я освітив її ліхтарем — це був один із них.

Істота простягнула до мене свої бридкі руки й рушила вперед. Я підняв рушницю й вистрілив. Потвора відлетіла й більше не ворушилася.

І тут з усіх боків почулося тріщання гілок і шелест листя. Їх було багато. Я освітив околицю — силуети виповзали з чагарників. Деякі ледве рухались, інші були значно жвавіші, майже людські.

Я влучними пострілами поклав кількох і рвонув назад. Спершу ніч прорізав пронизливий виск, а потім я почув швидкі кроки за спиною.

Я біг уже хвилин десять. Легені палали, ноги підкошувалися. Та раптом вибіг на невелику галявину й, не помітивши темного предмета, перечепився й упав, боляче вдаривши руку.

Підвівшись, я побачив причину падіння — ще одну мертву тварюку. Вона була вбита ударом у груди. Неподалік, на пагорбі, стояв напівзруйнований дерев’яний будиночок.

Мабуть, колишня хижа лісника, — майнула думка.

Ледь помітні сліди вели просто до нього. Я вирішив перечекати там погоню й швидкими кроками наблизився до дверей, що від старості вже частково ввалилися всередину.

Обережно заглянув крізь щілину. Усередині панувала розруха: ящики, порожні мішки, піддони. Почувся тихий шурхіт.

Миші… — подумав я.

Затамувавши подих, я зайшов усередину й наблизився до купи ганчір’я.

— Тут є хтось живий?.. — прошепотів я.

Раптом мене схопили за зап’ястя й різко притягнули. Рота торкнулася ганчірка.

— Цить! — прошипів хтось. — Ані звуку.

Голос був знайомий.

— Дід Степан?.. Це ви?
— Я. Тихо. Вони десь поряд. Ось, накрийся — і мовчи.

Він простягнув кілька брудних мішків. Я заліз під них, ледве стримуючи огиду.

Ми просиділи так близько години. Тіло заніміло. Раптом почулися дивні кроки — нерівні, хиткі. Хтось наближався.

Важкі кроки пролунали біля дверей, і незабаром істота зайшла всередину. Вона важко дихала й принюхувалась. Почала перевертати ящики, рвати мішки.

Я лежав під ними, не ворушачись.

Раптом різкий біль прошив спину — кігті роздерли шкіру. Я не стримався й скрикнув.

Почулося моторошне виття. Із усіх боків відповів шелест.

Дід миттєво вискочив із укриття й завдав кілька точних ударів у груди істоті. Та впала.

— Треба барикадуватися! — прошепотів він.

Я підпер двері тілом тварюки, ми заклали вікна дошками. Та їх було замало. Незабаром дошки зламали, і потвори почали прориватися всередину.

Їх було понад тридцять.

Ми боронилися з останніх сил. Та коли двоє повалили діда на підлогу, я зрозумів — це кінець. Помітив дошку, нашпиговану цвяхами, й з усієї сили вдарив обох. Вони обм’якли.

Я підняв діда — і тут мій погляд упав на мотузку, що звисала зі стелі.

Потягнув — зі скрипом опустилася підвісна драбина.

— Швидко, вгору! — крикнув я.

Дід видерся першим і простягнув мені руку. Холодні пальці схопили мене за ногу, але я з останніх сил підтягнувся. Кришка горища грюкнула.

— Невже врятувалися?.. — прошепотів я.

Дід мовчки показав на щілину в даху, звідки пробивалося перше сонячне світло. Знизу лунали крики — і раптом усе стихло.

Ми вийшли з хижі. На дідові було чимало подряпин, але неглибоких.

— Нам пощастило цієї ночі, — тремтячим голосом сказав він. — Але справа не завершена. Я бачив їхнє лігво. Треба знищити. У тебе є бензин?

Я мовчки кивнув.

Ми швидко дістали пальне й рушили до лісу. На березі озера височіла величезна купа гілля й сміття — перевернуте гніздо.

Дід вилив бензин, махнув мені відійти й підпалив.

Полум’я спалахнуло. Зсередини почулися крики. Ті, хто виривався назовні, миттєво згорали під сонцем, лишаючи по собі попіл.

Коли все скінчилося, ми повернулися до села. Сонце розсікало туман, мов світло — темряву.

Доповнення

Минуло три роки.
Село ожило. Люди повернулися, діти знову гралися на вулицях, бабці сиділи на лавках і жваво обговорювали новини.

А дід Степан, як і колись, сидів, курив махорку й з легкою усмішкою дивився на мирне життя.