Частина 1. «Будинок біля лісу»

Та пішов ти! — викрикнув роздратований голос із трубки.

Я з силою кинув слухавку. Моя зміна добігала кінця, і хоч це трохи підіймало настрій, втома була пекельною. Був вечір суботи, а після п’ятнадцяти годин роботи я ледве тримався на ногах.

Мене звати Андрій. Я працюю на обзвоні людей і втюхую їм різні непотрібні речі утридорога. Робота не з простих, але гроші потрібні, тому я досі тут. Постійний стрес з часом виїдає зсередини, і дедалі сильніше хочеться втекти подалі від турбот — у спокійне, тихе місце.

Закінчивши зміну, я зібрав речі та поїхав додому. По дорозі заїхав у продуктовий магазин, закупився на кілька днів. Добравшись до квартири, швидко прийняв душ і, навіть не вечеряючи, ліг спати.

Прокинувся, як завжди, о шостій ранку. Лише за мить усвідомив, що сьогодні законний вихідний. Зайнявся хатніми справами, приготував сніданок і сів переглядати улюблений серіал. Так і минув день — у дрібних клопотах.

Увечері, коли вже готувався до сну, пролунав рингтон мого старенького айфона. На екрані висвітилася знайома назва — начальник.

— Алло… — трохи розгублено сказав я.
— Доброго вечора, — грубим голосом відповів бос. — Вибачай, що телефоную так пізно, але мушу попередити: мені треба владнати справи з податковою. Тому у тебе буде відпустка. На два тижні.
— Добре, дякую. Гарного вечора, — збентежено відповів я.
— Взаємно. Відпочивай.

Я давно мріяв про відпочинок у тихому місці, без міської метушні. Це взагалі не було схоже на мого боса, але, можливо, так навіть краще.

Переглянувши в інтернеті всі пропозиції з оренди житла в сільській місцевості, я знайшов варіант у два рази дешевший за ринкову ціну. На фото — доволі пристойний двоповерховий будинок. Було вирішено: наступного дня їду оглядати.

О дев’ятій ранку я вже мчав назустріч довгоочікуваній відпустці. Речі взяв одразу, щоб не їздити по кілька разів. Якби я міг повернути час назад, то ніколи б не перетнув межі цієї проклятої місцини… Але все — по черзі.

Тихі мотиви постпанку лунали з магнітоли. Я так захопився музикою, що майже не слідкував за дорогою. За кілька кілометрів до пункту призначення сигнал GPS зник, а бортовий комп’ютер узагалі відмовився показувати маршрут.

— Знову це кляте авто барахлить… — роздратовано буркнув я. — Треба буде в когось спитати дорогу.

На щастя, за наступним поворотом стояла автозаправка.

Біля резервуара з газом стояв чоловік у робочій уніформі. Чорне, ніби вимазане мазутом обличчя, маленький ніс-картоплина, щетина. На вигляд — років сорок.

— Доброго ранку, вам скільки літрів? — жваво кинув він.
— Доброго ранку. Мені не потрібно пального. Хотів би дізнатися дорогу до села «Тихе», зовсім збився з маршруту.
— А-а-а… — його обличчя на секунду скувала розгубленість. — А навіщо вам туди?
— У відпустку їду. Там знайшов доволі непоганий варіант.
— Дивно… Там же майже нікого немає. Одні старі живуть, якщо вже не повмирали, — сумно мовив він.
— Мені таке і потрібно, — усміхнувся я.
— Ну, раз так… Повертайся метрів сімсот назад і зверни направо. Там, де закінчується соняшникове поле й починається кукурудзяне. Тільки будь обережний… дурна слава про ті місця ходить.
— Дякую. Гарного дня!

Він лише кивнув.

Ґрунтова дорога вела в нікуди. Жодного знака з назвою села. Зовсім скоро з’явилися дахи будинків. Село зустріло мене закритими ставнями й мертвою тишею. Було дивно — розпал дня, а на вулицях ні душі.

Мій будинок стояв наприкінці села, біля густого хвойного лісу. Я під’їхав і вийшов з авто. Неподалік був припаркований ще один автомобіль. Щойно я потягнувся до дверної ручки — двері відчинилися самі.

Переді мною стояв невисокий чоловік похилого віку в сірому довгому пальті та елегантному капелюсі.

— Доброго дня… Ви, значить, Андрій?
— Так. А у вас тут затишно.
— Не без того. Мене звати Михайло.
— Андрій. Приємно познайомитися.

Ми потиснули руки.

— Ходімо, покажу будинок.

Будинок був ідеальний, мов із каталогу. На другому поверсі — ванна та спальня з великими панорамними вікнами, що виходили прямо на хвойний ліс.

— Ну, наче все, — сказав Михайло, прискіпливо оглянувши мене.

Він простягнув ключі й глянув на годинник.

— Мушу бігти. З’явилися термінові справи.
— На все добре.
— До побачення, Андрію…

Здавалося, він хотів сказати ще щось, але передумав. За хвилину грюкнули вхідні двері.

Після вечері з яєчні та бекону я заварив трав’яний чай і вийшов надвір. Повітря було густе, насичене запахом хвої. У жодному будинку не горіло світло.

Наче вимерло… — майнула думка

Уночі мене розбудив гуркіт грози. Крізь шум дощу я почув кроки під будинком. Увімкнув світло й підійшов до вікна — нікого. Та щойно ліг — стук у двері, потім у вікно.

Я не спав до ранку.

На терасі були брудні сліди босих ніг…

 

Вранці я вирішив піти до магазину. Холодна ніч не виходила з голови, але світанок був напрочуд теплим і спокійним. Заглянув у холодильник — порожньо, мов у барабані. За словами власника будинку, магазин у селі був лише один.

Дорогою я не зустрів жодної людини. У центрі села, на єдиній брукованій дорозі, стояв невеликий магазин. Продавчиня була небагатослівною й на всі мої запитання відповідала ухильно, ніби боялася говорити зайве.

А вже на зворотному шляху я помітив немолодого чоловіка. Він сидів на лавці біля свого будинку по сусідству з моїм і задумливо курив.

Я підійшов ближче. Сиве волосся, обличчя, вкрите зморшками, пожовклі від тютюну пальці й важкий, пригнічений погляд.

— Доброго ранку… — почав я, але замовк, натрапивши на його пильний погляд.
— І тобі не хворіти, — відповів він глухим голосом. — Ти хто такий? Раніше тебе тут не бачив.
— Я вчора приїхав. Орендую будинок поруч. Мене Андрієм звати. А тут… завжди так порожньо?
— Он як… — він затягнувся цигаркою. — Степан Адамович я. Можеш просто — дід Степан. Люди тут є… були. Старі лишилися. Молодим тут робити нічого.