Розділ 50 Університет — Початок другого навчального року

Макс

Як тільки ми зайшли до великої, вражаючої зали, де мала відбутися презентація, я відчув, як мої долоні раптом стали мокрими від хвилювання. Сто людей? Ні, мабуть навіть більше. Усі мовчки сиділи в очікуванні — десять команд, одна сцена, і перед нами ціла армія професорів, які мали визначити, чий проєкт гідний першого місця. Атмосфера була напружена до краю, і кожен із нас відчував це тиснення в повітрі, наче готувався до справжньої битви.

— Максе, ти не зблід? — тихо прошепотів Стів, помітивши мій блідий вигляд. — Ти виглядаєш так, ніби зараз вибілишся з лиця.

Він підсунув мені пляшечку з водою, і я схопив її, намагаючись трохи заспокоїтись.

— Я просто... — почав було пояснювати, але слова застрягли в горлі. — Серйозно, це ж «Ферма 3000»! Якщо зараз щось піде не так, якщо я зроблю хоч одну помилку, мені здається, я просто зомлію. Це не просто презентація — це все, над чим ми працювали останні місяці, весь наш піт і ночі без сну, усі ідеї, помилки й успіхи, зведені до однієї миті.

І тут Емма вийшла на сцену першою. І я не можу сказати, що це мене здивувало — вона завжди була тією, хто не боявся брати відповідальність і вести за собою. Але як тільки її голос пролунав у залі, у мене аж перехопило подих. Не лише через те, що вона виглядала, немов героїня наукового серіалу, що тільки-но вийшла з лабораторії чи з поля, але й через ту неймовірну впевненість, що звучала в її словах. Це була впевненість, народжена серед полів, грядок, під пекучим сонцем і з присмаком землі. Вона ростила її з нуля — як свій проєкт, так і себе саму. Кожне слово в її промові було сповнене енергії, віри у те, що ми створили, і в майбутнє, яке вона малювала для «Ферми 3000». Ця впевненість ніби заряджала весь зал, змушуючи слухачів затамувати подих і повірити в наш успіх.

Емма

Коли я вийшла на сцену, навколо раптом настала тиша, ніби час на мить завмер. І навіть мій страх, що весь день бився в грудях, неначе дикий птах, раптом притих, відступивши кудись у тінь. За моєю спиною на великому екрані засяяли слайди — наше поле, яке ми обробляли місяцями; перші експерименти, які іноді здавалися марними, але ми не здавалися; графіки росту врожаю після того, як ми оптимізували систему поливу, і фотографії, на яких Макс з викруткою в зубах лагодить датчики у теплиці — той момент, коли техніка зустрічається з природою, а ми ловимо баланс між ними.

Далі з’явилися цифри — бюджет: витрати, доходи, чистий прибуток. Ці цифри говорили більше, ніж слова, бо вони свідчили про те, що наша праця іде на користь. І всередині мене так і кричало: «Ми це зробили! Ми справді зробили це!» — але голос стримався, щоб не зірватися в крик, щоб зберегти ту впевненість і серйозність, які так потрібні в цей момент.

— Це був справжній виклик, — говорю я у мікрофон, дивлячись прямо в зал. — Виклик не лише для студентів, а для нас самих. Ми довели, що навіть маленьке господарство може стати сучасним і прибутковим, не втрачаючи своєї душі і близькості до землі, яку ми так любимо.

У цей момент Макс підхоплює мене, його голос міцний і впевнений:
— Ми запровадили систему моніторингу ґрунту, поливу і температури — усе це підключено до нашої аналітичної панелі. І так, ми назвали її «Ферма 3000», бо вона виглядає, наче з майбутнього.

Усі присутні сміються, і я бачу в їхніх очах — ми зачепили їх, змусили повірити. Це був момент нашої маленької революції, коли ідея ожила і запалила серця слухачів.

Коли я говорю про нашу ферму, я не можу не згадати Мері і Стіва — двох людей, без яких цей проєкт не був би таким, яким він є зараз.

Мері привнесла в нашу справу глибоке розуміння природи, любов до землі і наполегливість, яку неможливо підробити. А Стів — це енергія, ідеї та впевненість, яка допомогла нам рухатися вперед, навіть коли здавалося, що всі перешкоди непереборні.

Разом ми не просто об’єднали зусилля — ми створили сім’ю, в якій кожен підтримує іншого. Кожен крок, кожна ідея і кожна перемога — це результат нашої спільної праці і віри в те, що маленька ферма може змінити майбутнє.

Ми — команда, ми — одне ціле, і саме ця єдність дала нам сили створити «Ферму 3000».

І ось настав фінал — професори оголошують переможця.

— Перемогу здобуває команда «Ферма 3000»!

Зала вибухає гучними оплесками. Стів, від щастя, кидає свої записи в повітря, ніби на випускному, а Мері не стримує емоцій і кричить:
— Я знала! Я знала! Я ж казала, наші вареники заряджають мозок!

Макс міцно обіймає мене, і я прошепотіла:

— Ти відчуваєш це?

— Так. Це — успіх. І, знаєш, твоя мама була права — капуста дійсно працює.

Ми тримаємо в руках диплом, фотографуємося, нам тиснуть руки і вітають. Але найбільшим подарунком у цей момент було відчуття, що ми на своєму місці, що ми зробили щось справжнє, важливе і корисне — щось, чим можна пишатися.

Після всього галасу я повертаюся до хлопців, сідаю поруч із ними просто на підлозі в коридорі, тримаючи в руках каву і круасан, і кажу:

— Ооо... чудово ми розпочали навчальний рік. Планку взяли високу, і з навчанням, і з амбіціями. Впевнена, далі буде ще краще. Адже це лише початок нашої великої історії.

Макс