Розділ 49 Остання ніч перед навчанням

Макс

— Еммо, ми точно нічого не забули? — питаю, тримаючи в одній руці її косметичку, а в іншій — чомусь... банку з домашньою капустою. Стою посеред передпокою і намагаюся збагнути, коли й чому я став офіційним носієм такого вантажу.

— Максе, це мамина капуста! — сміється вона, швидко підходить і вириває банку з моїх рук. — Вона ж казала, щоб ми обов’язково її взяли. На випадок, якщо «університетське харчування» перетвориться на загрозу виживанню. Вона робить страшне обличчя і ховає банку в сумку, немов це контрабанда, а не звичайна квашена капуста.

Валізи вже стоять біля дверей — блискучі, готові до нової подорожі. Виглядає, ніби вони вишикувались у шеренгу, чекаючи на відправку. У кімнаті панує легкий хаос — такий типово переддоріжній: навушники шукаються у подушках, зубні щітки перекочовують з кишені в кишеню, зарядні пристрої загадково зникають, щоби знову з’явитися в найнесподіваніших місцях.

Мері метушиться біля дзеркала — в одній руці тримає фен, в іншій — щось схоже на чохол для ноутбука, і при цьому ще намагається одночасно знайти свою зарядку для телефона. Її волосся розвівається в усі боки, а вона кидає погляди на годинник кожні тридцять секунд. — Мері, в тебе там буря на голові, не фен, — кажу, але вона тільки хмикає.

Стів заходить до кімнати з пакетом заморожених вареників і виглядає так, ніби щойно повернувся з кулінарного спецзавдання.
— Ми повинні взяти це з собою, — каже він з серйозністю  — Домашні вареники — це як паливо для мозку.

— Якщо вареники — паливо, то я — ракета! — гордо заявляє він і, не довго думаючи, запускає один просто в рот, навіть не розігріваючи.

— Ракета, яка полетить прямо в живіт, — сміється Емма, кидаючи на нього подушку. Вареник майже випадає зі Стіва, але він героїчно тримається.

Ми всі сміємося. У повітрі пахне зборами, дорослістю, новими початками і… домашньою капустою.

Емма

Останній вечір у селі — як фінальна сцена у фільмі. Навколо — сім’я, друзі, тепле світло лампи над столом і запах м’ясного пирога, від якого навіть Стів припинив жартувати. Мама подає домашні соління, а тато наливає всім по склянці соку, ніби святкує наш успіх.

— Ми щиро дякуємо вам, — каже мама, і в її голосі легкий трепет. — Ви зробили це літо незабутнім. Ферма ожила завдяки вам. Ферма 3000 — звучить, як з майбутнього, але це вже наше сьогодення.

— І я, — додає тато Девід, кидаючи погляд на Макса, — хочу сказати, що пишаюсь своєю донькою. Вона сильна, розумна й справжня лідерка. І мені приємно бачити поруч із нею такого хлопця, як ти, Макс. Надійного.

Я ловлю Максів погляд. Він червоніє. ТАКОГО червоного я ще не бачила.

— Ну все, тепер ти зобов’язаний ще приїхати, — шепочу йому на вухо.
— Після такого прийому — я сюди переїду! — хихоче він.

Ми сміємося, їмо, жартуємо. Це вечір, який залишиться зі мною назавжди. З нами всіма.

Макс

Наступного дня — Університет, Чикаго

Наступного дня, коли вранішнє сонце тільки-но пробивалося крізь вікна потяга, я дивився на знайомі силуети хмарочосів Чикаго, що з’являлися на горизонті, і відчував, як у грудях змішуються ностальгія за літом та збудження перед тим, що чекає попереду. Ми щойно попрощались із тишею сільських пейзажів, теплом вечора за столом з родиною Емми та ароматом домашнього пирога, а тепер знову стояли серед величезних будівель нашого університету — такого гучного, живого, що не дає розслабитися ні на мить. Навколо були студенти з валізами, з кавою в руках, з усмішками й метушнею першого дня. Ми з Еммою, Мері та Стівом мовчки дивилися на знайомий фасад гуртожитку, і в кожного, здається, в голові крутилися ті ж думки: ми повернулися. Повернулися, але вже іншими — сильнішими, згуртованішими, з готовим проєктом, новими цілями і невеличким хвилюванням перед великою презентацією «Ферми 3000», яка могла змінити не лише наше студентське життя, а й майбутнє багатьох маленьких господарств.

Емма

— Я ніколи не думала, що скучу за цими стінами, — каже Мері, заходячи в нашу кімнату. — Але ось вони. Рідні, трохи потріскані, з плямою кави на килимі.

— Це не кава, — знизує плечима Стів. — Там був мій експериментальний какао-енергетик.

Ми сідаємо в коло — я, Макс, Стів і Мері. Кава в термочашках, круасани на серветці, цукерки, які моя мама запакувала «на дорогу». Хтось ввімкнув спокійну музику на фоні. Презентація вже завтра. Ми хвилюємось, але сміємось. Говоримо про «Ферму 3000», як про щось наше.

— Хто озвучить перший слайд? — питаю.

— Я, — каже Макс. — Але якщо забуду слова — почну танцювати. Це план Б.

— Я тебе зніму, — одразу озивається Стів. — Це стане вірусним!

Нам добре разом. Наче весь світ зупинився в цій кімнаті — знайомій, трохи тісній, але найтеплішій. Ми не просто команда. Ми — сім’я, яка виросла на фермі, але тепер повертається до міста, щоб показати всім, чого ми варті.

Завтра ми станемо перед сотнями очей. Завтра ми покажемо, що студентський проєкт може змінити реальний світ. Але сьогодні — кава, жарти, цукерки і серця, повні спогадів.