Розділ 48 Прогулянка на велосипедах

Макс

Літо, яке пахло соняхами, сміялося морозивом і мовчало в момент, коли я хотів сказати більше.

Це було те саме літо. І ми були ті самі, тільки вже не зовсім діти.

— Якщо я впаду з цього ровера — ти піднімеш мене романтично чи просто засмієшся і скажеш: «ну ти й нєвдаха»? — запитала Емма, коли ми виїхали на узбіччя, що вело до поля.

— Дивлячись як ти впадеш. Якщо з ефектом і грацією — підніму. Якщо в кропиву — я це зафільмую, а потім підніму, — підморгнув я.

Вона закотила очі, але усмішка не сходила з її обличчя. Її ровер скрипів, але тримався купи, а коли вона злегка набирала швидкість, волосся розвіювалося назад — і я клявся, що бачив перед собою кадр із фільму, тільки без музики. Ну, поки я не почав наспівувати собі щось схоже на «la-la-la» із фальшивими нотами.

Попереду Стів уже ганявся за Мері, яка то з’їжджала на узбіччя, то верещала, що на неї «дивляться корови з осудом». Мені було весело, але ще більше — спокійно. Бо поруч їхала вона.

І був момент. Один. Простий. Без слів.

Наші руки торкнулися на ходу. Спершу — нібито випадково. Моя рука ледь торкнулась її пальців, але вона не прибрала руку. Навпаки — пересунулась ближче. Ми їхали мовчки, але, здається, обидва кричали всередині.

Сонце заливало поле золотом. У повітрі стояв запах пилу, стиглого зерна і того, що називається «щастя в півдні». Я побачив їх — соняхи, велетні, що тягнулися до неба. І я зупинився.

Емма

— Ти куди? — здивувалась я, сповільнюючи хід. — Що сталося?

— Маю справу... Ти їдь, я дожену.

Я подумала, що Макс або знову щось задумав, або просто знайшов якусь химерну пташку, яку хоче сфоткати, як то вже бувало. Але потім він зник у полі, і через кілька хвилин вийшов — з оберемком соняхів у руках. Оберемок! Великий, незграбний, трохи колючий, але щирий, як сам Макс.

— То я тобі, — сказав він, трохи хрипло. — Ти як ці соняхи — тягнешся до світла і примудряєшся не зів’яти навіть після двох годин катання по ямах.

— Ти серйозно зараз, чи це був комплімент, чи пасивно-агресивне зауваження про мою витривалість? — запитала я, але усміхалась так, що щоки боліли.

— Це був поетичний жест, — відповів він, передаючи мені квіти. Наші пальці знову зустрілись, на цей раз довше. І я не відвела руку.

— Соняхи не влізуть у кошик, — сказала я тихо.

— То тримай їх у руках. Як доказ. Що ми були тут. Що це літо було не просто літом.

Я хотіла сказати щось миле. Щось, що запам’ятовується. Але замість цього прошепотіла:

— Ти дурний.

І засміялась.

Макс

Вона сміялась так, як уміє тільки вона — дзвінко, з викликом, із ноткою хуліганства. І я знав, що це була не просто поїздка на велосипедах. Це було те, що запам’ятається. І соняхи, і дотик руки, і її сміх. Особливо — її сміх.

Пізніше, коли ми вже лежали на траві біля річки, вона притиснулася плечем і сказала:

— Знаєш, якби ти був квіткою — ти був би... бур’яном.

— Еммо!

— Але таким, що виживає всюди й усім заважає — але без тебе — нудно.

Я посміхнувся. А потім знову замовк. Бо в ті моменти, коли хочеш сказати більше — серце чомусь вирішує мовчати.