Розділ 47 Фотосесія

Макс

— Еммо, я серйозно. Цей фотоапарат — машина часу. Він пахне дев’яностими, кавою і трохи… твоїм лаком для волосся.

— Максе, ти нюхаєш техніку? — вона хмикнула, поправляючи капелюшок, який щойно купила на сільському базарі і обіцяла носити «тільки для фоток».

Сонце встигло розігріти тюки сіна до такої температури, що мені хотілось підстелити рушник, наче на пляжі. Але Емма вже повсідалась зверху, заплющила очі й видихнула, ніби то був балкон п’ятизіркового готелю в Італії.

— Крутись! — крикнув Стів, одночасно тримаючи телефон і жмут трави в зубах, бо вирішив грати роль «фермера-модельєра». — Сонце тебе ідеально підсвічує, Марі! Просто ідеально! Наче Голлівуд, тільки без податків.

Я стояв у кедах посеред поля, намагаючись фокусувати камеру, яку ледве витяг із сумки Емми. Виявилось, вона давно хотіла «спробувати знімати щось творче», але так і не дійшла до кнопки «ввімкнути».

— Максе, ну як там? — вигукнула вона, посилаючи мені повітряний поцілунок, який виглядав так, ніби вона ловить комара щокою.

— Ти виглядаєш, як богиня агрофотогенічності, — відповів я. — Ще трішки — й тебе замовлять на обкладинку журналу «Сільське життя».

Емма розсміялась, так голосно, що в небі перелякано змахнула крила чайка. Або то була чайка. Або гусак. В селі ніколи не знаєш напевно.

— Слухай, а зроби фото, як я ніби йду по полю, вся така «безтурботна та дика душа»! — сказала вона, зістрибуючи з тюка. — Але щоб вітер ловив волосся, і щоб ногу не видно було, бо я сьогодні забула поголити...

— Та я і не дивився... — промимрив я, відвернувшись і червоніючи до вух. — Точніше, я дивився, але не на це! Тобто, я дивлюсь завжди на твою душу, розумієш? Глибоку, багатогранну...

— Ой, не захлинайся там, Ромео з кукурудзи, — підколола вона й підморгнула. — Фоткай, поки в мене настрій!

Емма

Макс — це людина, яка може дивитися в об’єктив, але все одно бачити тільки мене. Він так старався впіймати «той самий кадр», що аж заліг у бур’яни, забувши, що на ньому нові джинси. А я тим часом оберталась, усміхалась, кидала волосся через плече, як роблять у рекламі шампуню. Тільки без шампуню, зате з пилюкою.

Мері стояла поруч, у літній сукні з квітковим принтом, і ми обидві хихотіли над Стівом, який намагався влаштувати справжню арт-фотосесію, використовуючи півметра мотузки, яку знайшов у багажнику.

— Мері, зроби «погляд у далекий горизонт», — командував він. — Уяви, що ти — сільська Джульєтта, яка чекає Ромео, що заблукав у соняшниках.

— Ага, і він не дзвонить уже три дні, бо в нього не ловить сигнал, — додала Мері й ледь не впала від сміху.

Макс клацав фото, підстрибував, падав на одне коліно, біг навколо тюків, ніби режисер у паніці.

А потім він зняв мене, коли я стояла спиною до камери, руки вгору, волосся летить на вітрі — і я зрозуміла, що це літо... воно вже стає спогадом. Сонце ніжно торкалося шкіри, десь у полі гуділи джмелі, і я відчула, що це мить, яку хочеться заморозити назавжди.

— Збережи цей кадр, добре? — тихо прошепотіла я, коли підійшла до нього.

— Я збережу. І цей, і кожен з тобою, — сказав Макс, не дивлячись на мене, бо добре знав, що якщо подивиться — ми обоє забудемо, як дихати.