Розділ 44 «Село — тобі в хату»

Емма

Я стояла по коліна в кропі. Буквально. І була абсолютно щаслива. Сонце лагідно припікало спину, навколо літали бджоли, гули джмелі, а в повітрі змішувались сотні ароматів — м’яти, кропу, чабрецю, базиліку… і десь далеко ще трішки пахло свіжоскошеним сіном.

Мої пальці були зелені від стебел, на щоках — пилок з календули, у волоссі — заплуталась пелюстка ромашки. І знаєте що? Це було ідеально. Я ніколи не думала, що ферма може стати моїм «місцем сили». Але вона стала. І все через нього.

— Маааксеее! — закричала я у поле, тримаючи в руках плетений кошик, що вже майже ледь не тріщав від свіжозібраної зелені. — А ти точно не викинув лаванду?!

Кілька секунд — тиша.

— Я думав, то просто якась трава! — винувато відповів мій хлопець, усміхаючись так, що на нього неможливо було сердитись. — Вона дивно пахла. Я, взагалі, чхнув п’ять разів підряд!

Я тільки закотила очі й важко зітхнула. Ну, серйозно. Лаванда — «якась трава»? Та її ж усьому світу заспокійливі засоби з неї роблять. Але це ж Макс. Мій Макс. Хлопець, який ще кілька тижнів тому думав, що м'ята — це виключно для жуйки, а базилік — то просто модне слово з кулінарних шоу.

— Ти не маєш алергії на розум? — буркнула я, не стримавшись, але посмішка вже грала в куточках моїх вуст.

— Можливо, — серйозно кивнув він. — Особливо, якщо він у таких красивих дівчат, як ти.

Я пирснула зі сміху і ледве не впустила кошик. Ну все. Образа анульована.

Так, він міг сплутати лаванду з бур’яном, забути полити помідори й влізти в грядку в кросівках. Але без нього цей шалений фермерський експеримент не мав би тієї магії. Бо з ним було весело, затишно, і якось особливо…

І хай ми ще не знали, що з того всього вийде — ферма, бізнес, проєкт або просто ще одна пригода в нашому шаленому житті — я точно знала одне. Якщо Макс поруч, то я можу навіть у кропі стояти хоч цілий день. І бути щасливою.

Макс

Я ніколи не думав, що моє життя буде виглядати саме так. Я, хлопець, який колись мріяв ганяти м’яч по майданчику в Чикаго, зараз сидів на дерев’яному ящику під навісом, поруч — соняшникове насіння, на колінах — кошики з м’ятою, а переді мною — Емма. Вона виглядала, ніби зійшла з обкладинки журналу «Фермерський світ»: у пильному капелюсі, з перев’язаним фартухом і секатором у руці, яким командувала з такою впевненістю, наче то був диригентський жезл.

— Макс, відклади телефон! — вигукнула вона, навіть не озираючись, але я вже знав той тон. Тон «зараз буде буря». — Нам ще треба упакувати три «бокси радості»! До обіду!

Я поклав телефон — так, я якраз фоткав кошик, ну і трішки лайкав її фото в сторіс — і потягнувся до чергового оберемка зелені. «Бокси радості». Це Емма так назвала наші міні-набори: свіжа редиска, хрусткий салат, пучок м’яти, трохи квітів календули — і записка від руки з побажанням доброго дня. Якось вона сказала, що кожен бокс має бути не просто їжею, а маленьким подарунком — як листівка, що пахне землею й турботою.

І знаєте, я кайфував. Серйозно. Усе це — грядки, сміх, поштова коробка з маркуванням «екозбір», бруд під нігтями, сонце в очі — нагадувало мені дитячі ігри. Ті, де ми будували «магазин» з гілок і продавали одне одному пісок у пластикових стаканах. Тільки зараз усе по-справжньому. Справжні овочі. Справжні замовлення. Справжні клієнти. І справжня вона — моя Емма, яка надихає більше, ніж будь-який тренер на світі.

— Ти перевірив, щоб усі коробки були підписані? — знову крикнула вона з клумби, але на цей раз її голос був м’якший. — Люди хочуть знати, що саме вони отримують.

— Угу, — відповів я, заховавши усмішку. — Написав усе. Навіть «радикулітно свіжа м’ята».

— Радикулітно?! — засміялась вона, і цей сміх розсипався полем, мов перезрілий кульбабовий пух. — Ти ідіот!

Може, і так. Але щасливий ідіот.

Я не розумівся в травах, не знав, як відрізнити руколу від кропу, і що таке «біодинамічне вирощування». Але я знав, що хочу бути тут. У цьому полі, з брудними руками, липким потом на шиї, і поруч із дівчиною, яка робить будь-який день схожим на пригодницький фільм.

У нас ще нічого не було стабільного. Ні гарантованого прибутку, ні великого плану. Але було найважливіше — віра. Її віра. У цей проєкт, у нас, у майбутнє, яке пахне м’ятою, працею, і трохи — любов’ю.

Емма

Ідея прийшла до нас із Мері зовсім несподівано — як це часто буває з найкращими ідеями. Ми вдвох сиділи на кухні, чистили картоплю для якогось чергового сімейного обіду і краєм вуха слухали мотиваційний подкаст про екобрендинг і локальні фермерські ініціативи.

— Уяви: набір із села, прямо в коробці, — говорила я, розмахуючи картоплиною в одній руці й ножем у другій. — Як лист з бабусиного городу. Свіжі овочі, зелень, квіти, а ще — листівочка з побажанням гарного дня. І кожен бокс буде як пригода. Люди відкриватимуть його й занурюватимуться в атмосферу літа, тепла, домашнього затишку і… кропу!

Мері витерла руки об рушник і замислено глянула на мене. Потім її очі блиснули, як завжди, коли в неї з’являється якась зухвало-геніальна думка.

— Ми назвемо це «Село — тобі в хату», — видала вона, і я, чесно, мало не впустила ніж просто їй на коліна.