Розділ 39 Маленькі кроки

Макс

Я ніколи не думав, що можу відчути гордість, стоячи перед розбитим парканом із пензлем у руці. Але саме це я відчув. Діти розбрелися по подвір’ю з банками фарби, дівчата з села плели вінки, хтось приніс бабусині пиріжки — і все це більше скидалося на свято, ніж на суботник.

Але всередині було інакше. Це не просто фарба. Це — надія. І доказ того, що ми вже щось зробили.

Я стояв біля Стіва, тримаючи в руках табличку з написом: «Обережно, свіжа фарба. І нове мислення».

— Ми реально щось змінюємо.

Він кивнув. І я побачив у його очах те саме, що відчував сам: повагу. До нас. До себе. До всього цього процесу, який ми запустили ніби жартома, а тепер... Тепер уже не зупинити.

Підійшла Емма. У неї були фарба на щоці, пил у волоссі й найкрасивіша усмішка на світі.

— Твоя лавка майже готова, пане Максе, — сказала вона і вклала в мої руки маленьку дерев’яну табличку з вирізьбленим написом: «Максова Перерва»

— Для моментів, коли треба просто сісти й подихати.

Я ледь не ковтнув язика. Бо іноді вона робила такі речі, які просто… вибивали з колії.

— Ти… ти це зробила?

— Я і Мері. Вона вирізала, я фарбувала.

Я обійняв її так, що вона аж зойкнула.

— Ти неймовірна.

— Я знаю.

Емма

Він був утомлений, обпалений сонцем, трохи розпатланий, але такий… справжній. Такий, яким я його полюбила. Не крутим ідеальним хлопцем, а тим, хто не боїться виглядати смішним, хто ламає голову над планом фермерського кооперативу і хто посеред ночі говорить про лебедів.

Коли ми сиділи на тій новій лавці, поруч із нами були діти, молодь, старші люди — всі щось робили, щось говорили. Вперше за довгий час у селі було чути сміх не тільки з телевізора. І в цьому сміхові було щось більше — віра, що ми не просто тимчасові гості.

— Це тільки початок, — сказала я тихо.

— Але вже непоганий, — відповів Макс. — Думаєш, ми зможемо все це втримати?

— Думаю, що втримаємо одне одного — і цього вже достатньо, щоб не здатися.

Він взяв мене за руку — сильно, як за щось важливе, що не хочеш відпускати.

— Я не думав, що колись так сильно хотітиму залишитись. Не втекти — а бути тут. І боротися.

— А я не думала, що поїду сюди «за проєктом», а знайду щось більше, ніж просто досвід.

— Нову ферму?

— Любов. І справу.

Ми мовчали. Над головами співали пташки, десь кричала бабуся, щоб не бігали по грядках.

А ми сиділи на «Максовій Перерві» і дихали. Разом.

І це було — по-справжньому.

Макс

Сонце вже почало пригрівати, коли я з Еммою вийшли на город допомагати. Полоти бур’яни, підгрібати грядки, перевіряти, чи не з’явилася нова поросль — звичайні сільські справи, але без них тут ніяк.

Поглянув у бік і помітив, що Стів з Мері знову працюють у полі. Вони давно звикли допомагати, навіть коли ніхто не просить. Це справді круто.

Стів особливо мене вразив, коли сам розв’язував проблему з насосом. Без води на фермі — ні город не поллєш, ні худобу не напоїш. Він серйозно підходить до справи і не боїться взятися за складні речі.

Мері ж не сидить без діла — зранку прибрала курник, а потім пішла допомагати бабусі з доїнням. Без них ця робота йшла б набагато повільніше.

Часом видно, що вставати так рано — не найулюбленіша справа, але вони стараються щодня. Та я думаю, їм варто краще розподіляти сили, бо ферма — це марафон.

— Ми тут не на відпочинку, — сказав я Еммі, дивлячись на неї.

— Так, — погодилася вона. — Добре, що є кому допомогти. Кожна рука зараз — на вагу золота.

Посміхаюся і думаю: от такі ми — сільські хлопці й дівчата. Працюємо, допомагаємо і тримаємось разом.