Розділ 38 По-справжньому

Емма

Минуло кілька днів, усе трохи стихло — після метушні і свят. Ми повернулися до нашого проєкту. І, чесно, я не думала, що так скучу за цими… опитувальними листами. У кожному з них — чиєсь зітхання, надія або просто роздратування, мовляв, «все одно нічого не зміниться». Але саме це й змусило нас зібратися разом — із Мері, Стівом і, звісно, з Максом.

Я тримала в руках блокнот, пальці вже затерпли — не від втоми, від відповідальності. Люди говорили нам речі, які давно носили в собі, але, мабуть, не мали з ким поділитись. І от ми — діти, студентська парочка, приїхали на кілька місяців, а вони раптом почали довіряти.

— Їм справді потрібна допомога, — пробурмотіла я.

— Знаєш, що найбільше бісить? — спитав Макс. — Що я не маю чіткого рішення. Я хочу, щоб усе стало краще, але не знаю як. Це не як замінити мастило в тракторі. Це щось більше. І я боюсь облажатися.

Я подивилась на нього, і мені стало трохи страшно теж. Не за проєкт, ні. За нього. Він завжди жартує, легкий, трохи несерйозний — але зараз був зовсім інший. Справжній. І втомлений.

Я взяла його за руку.

— Ми не самі. У нас є друзі. І є ми з тобою. Якщо не вийде, значить спробуємо ще раз. Але я не дозволю тобі здаватися. Ми це почали — ми це і доведемо до кінця.

Він усміхнувся — криво, трохи сумно, але щиро.

— Добре. Але я вимагаю хоча б каву з тортом за моральні збитки.

— Ти отримаєш два. І лавку біля магазину назву твоїм іменем.

— «Максова Перерва»?

— Так! – звучить гарно!

Ми засміялися. Сміх був трохи нервовий, але такий потрібний. Бо правда в тому, що ми боялися. Не провалу, ні. Ми боялися розчарувати людей. А ще — одне одного.

Макс

Емма не бачила, як я вночі сидів на ганку. У голові крутилися всі ті пункти, що ми записали: медпункт, зарплати, камери, доїльний апарат, робочі місця... І я відчував себе маленьким. Таким… дрібним. Бо як це все зробити? У мене немає грошей, немає досвіду. Є лишень бажання щось змінити. Але чи вистачить цього?

Вона вийшла до мене в ковдрі, як привид.

— Максе, ти спиш стоячи?

— Ні. Думав, що робити з лебедями.

— З бетонними чи живими?

— У цьому й проблема.

Вона сіла поруч і поклала голову мені на плече. І в ту мить усе стало на свої місця. Мені не треба знати відповіді на всі питання. Мені треба бути з нею — поруч. І просто робити. Не словами — діями.

Ми з Еммою сиділи в кімнаті, вона вже підкреслювала маркером ключові фрази, а я ковтав каву й думав: от як це все тепер вирішити? Камери відеоспостереження, медпункт, новий доїльний апарат, зарплати… Плюс молодь — ніхто не хоче лишатись у селі, бо «перспектив нема».

— Нам треба не просто латати дірки, — сказала Емма, дивлячись мені прямо в очі. — А будувати щось нове. Інакше це все глухий кут.

І ми почали. По-справжньому. Думати, обговорювати, сперечатись. Як підняти рейтинги ферми? Як зробити так, щоб про наше село говорили з повагою, а не з жалем?

— Почнемо з малого, — сказав я. — Напишемо план. Складемо бюджет. Поговоримо з твоїм батьком щодо старого обладнання. Спробуємо вийти на місцеву владу, знайти програми підтримки. І зробимо відео для збору коштів. Якщо кожен скине — уже буде щось.

— А ще ми можемо організувати ярмарок, — додала вона. — З пиріжками, молоком, концертом. Люди люблять, коли відчувають, що є частиною змін.

— Люди люблять пиріжки.

— І тебе, якщо зробиш хорошу музику.

Я засміявся.

— Ти ж знаєш, я — фермер з гітарою. Готовий співати хоч на дахові сараю, аби все вийшло.

— Головне — не впасти звідти.

Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вдалині кукурікає півень, хоча була третя ночі. Можливо, йому теж не спалось.

І я подумав: можливо, це і є дорослість. Коли ти не чекаєш, що хтось інший щось зробить. Коли не йдеш — а ведеш за собою. Навіть якщо ще сам не до кінця знаєш, куди. Але впевнений у тих, хто поруч.

У ній.

У нас.

Емма

Наступного ранку ми з Максом, Стівом і Мері зустрілися біля старої лавки магазину. Така собі: перекошена, облуплена, як і більшість лавок у селі.

— Отже, що маємо? — спитала я, виймаючи блокнот.

Стів, як завжди, був у кепці та з кавою в термочашці. Він підморгнув:

— Ідея номер один — фандрейзинг. Онлайн. Створюємо відео про село: природа, люди, проблеми — все щиро. Я можу змонтувати. Макс — розповість, як доїльний апарат вийшов з ладу так, що молоко тепер подається напряму в інстаграм.

— Дуже смішно, — пробурчав Макс, але вже усміхався. — Ага, і ще буде підпис: «донать, бо корова в депресії».

— Саме так! — Стів засміявся. — Люди люблять правду й трохи драми. І якщо ми зберемо навіть частину суми — вже буде чим дихати.