Розділ 37 Човен для двох

Емма

Я ще ніколи не бачила Макса таким серйозним. Ну, майже серйозним. Його обличчя було зосереджене, коли він щось тягнув за спиною, а сам поводився, ніби планує викрасти мене з цього світу на кілька годин.

— Закривай очі, — сказав він, і я ледь не зойкнула від хвилювання.

— Якщо це знову фокус з жабою, клянусь, Макс...

— Обіцяю, ніяких жаб. Тільки романтика, пікнік і малина.

Малина?

Мене це вже зацікавило.

Коли я відкрила очі, перед нами стояв човен. Білий, з трохи пощербленим бортом, але прикрашений... гірляндою? Ні, серйозно, гірлянда, яку він, мабуть, вкрав з нашої кімнати.

— Ти що, украв це? — я втупилася в нього.

— Це не крадіжка, це тимчасова романтична позичка.

Ми сіли в човен, а він дістав із кошика щось неймовірне: канапки з хлібом, вершковим сиром і свіжою малиною. І ще — нарізані фрукти, виноград, персики, навіть ананас!

— Якщо після цього я не вийду за тебе заміж, то тільки тому, що мені потрібно обдумати весільну сукню, — жартую я, а він підморгує.

— Якщо це буде весільна сукня з малиновим принтом — я згоден хоч завтра.

Ми їли мовчки, тільки іноді сміялись з того, як я випадково вмазалась у сир, а Макс намагався «романтично» годувати мене, але більше виглядало, ніби він намагається втулити мені в обличчя персик.

А потім — ковзання по воді.

Озеро було майже порожнє, тихе, як кадр з фільму. Ми гребли неквапливо, човен хитався ніжно, як колиска.

— Тут красиво, — прошепотіла я.

— Та ні, — він дивився тільки на мене. — Тут красиво з тобою.

Я трохи занервувала. Це вже не Макс-жартівник. Це Макс-серйозний, і чомусь від цього в животі закрутилось.

— Ем, а можна... дурну ідею? — він почухав потилицю.

— З тобою кожна ідея — це або катастрофа, або щось геніальне. Кажи.

— Стрибнемо у воду?

Я подивилась на нього. Потім — на себе. Потім — знову на нього.

— Тобто ти хочеш сказати, щоб я добровільно зіпсувала зачіску, макіяж і свій улюблений топ?

— Емма, це ж не Instagram. Це реальне життя. І в ньому твій топ виживе. Ну, можливо.

Я не встигла відповісти — він уже пірнув.

— Ти що, серйозно?! — закричала я, але він не з’являвся.

Паніка почалась на третій секунді, а на п’ятій — він виліз з води прямо біля човна і пирснув на мене водою.

— Ти ненормальний! — крикнула я. — Я вже думала, ти там потонув!
— Але ж яка класна сцена для фільму, правда?

Я таки стрибнула. І вода була крижана. Але через кілька секунд усе стало... вільним. Легким. Ми плавали поруч, бризкались, сміялись, і якось — зовсім непомітно — він обійняв мене.

Ми мовчали.

І тоді я тихо прошепотіла:

— Ти мені подобаєшся. І не тому, що ми класно жартуємо або добре виглядаємо разом. А тому, що ти — це ти. З характером, із сарказмом, з твоїми «я це не їстиму» і «я не плаватиму в озері». І все це — ти. І мені пощастило, що ти поруч.

Я дивилась на нього й розуміла: серце вже давно здалося.

— Тоді, може, помиримось по-справжньому?

Він усміхнувся.

— А це буде з малиною, чи...?

— Це буде... з усім.

Коли ми повернулись на берег, мокрі, але щасливі, між нами вже не було колишньої напруги. Була легкість. Тепло. І момент, коли все мовчить навколо, крім серця.

Під зорями ми лежали на ковдрі. Макс тримав мене за руку, і я відчувала, як його великий палець ніжно ковзає по моїй долоні.

— Знаєш, — прошепотів він, — нам круто удвох. Ми — як комбо. Як канапка з сиром і малиною. Несподівано, але... ідеально.

Я розсміялась.

А потім ми цілувались. Повільно. І довго. І з кожним дотиком забували про все навколо — бо світ залишився десь там, а наш човен був тільки для двох.